Господар

Коли в Селії іноді виривалось слово «мама», чоловік ніяково відвертався і ставав мовчазний. Вітерниці не було з ними уже п’ять років. Він бачив, що долина стає усе тіснішою, але не міг примусити себе вирватись з неї. Мабуть, тому, що був уже немолодий і спрацьований. Деревця за скелями були зовсім кволі. «Коли ще виросте той сад!» — думав Сава, і йому ставало гірко, що він встиг зробити так мало ї що син його блукає степами і не має дерева, під котрим міг би спочити, тішачись прохолодою.

І таке трапиться з усіма його синами… Звідки в них стільки нетерпіння? Та й хіба можна вирушати в дорогу самому? Усіх його ненароджених дітей чекала доля Анастаса. Вітерниця знала це. Все загине колись, і засипле його пісок. Сава потроху божеволів від цієї думки. Пригортав до себе доньку, захищаючи її від дощу, і біг додому в передчутті, що не застане одного зі своїх синів. З якоюсь похмурою втіхою чекав зими, яка візьме їх в полон, не випускаючи з теплої домівки. Він не міг сказати синам, як боїться їх втратити, не міг попросити взяти з собою, бо приріс до цієї долини, і все у ній було йому любе й рідне.

Сава бачив, як тремтіли ніздрі його синів, коли вітер приносив з собою ледь вловимі чужі запахи. Лише невидиме мало над ними владу. Вони чули його скрізь і уві сні бачили: кричали, плакали й знову засинали з мрійливою усмішкою на устах, а вранці надто повільно вмивались, снідали і йшли до роботи. Що міг Сава з цим вдіяти? Хто мав рацію — батько чи сини? Сава не знав. Діти були його майбутнім, може, вони відчували, що їм потрібно.

Але ж не можна було все кинути. Що б сталося з ласками? Сава й досі пе усвідомив собі безнадійності цієї справи, інакше б не шукав виходу.

За вечерею Сава сказав дітям:

— Давайте прокладемо дорогу в степ!

— Навіщо?

Він здивувався:

— Як то навіщо? Щоб побачити, що там, за нашою долиною. Не вік же нам в ній сидіти!

Дев’ять пар здивованих очей вп’ялися в нього. Саві це видалось таким кумедним, що він ледь не розреготався.

— Ви що, гадали, я вже занадто старий, аби вирушати в мандри? Чи, може, боїтесь виткнути носа?

— Ми?! — шарпнувся Тітус. — З якої б то речі ми боялись?

«Ще один втікач», - подумав Сава, але уже без смутку.

— Я нікуди не піду звідси! — сказала Селія.

— Ото ще підлабузниця!

«Цих не обдуриш!»

— Ось що, дітки… Дорогу прокласти не така швидка справа. Треба обсадити її деревами, повикопувати криниці, бо інакше далеко не зайдемо. Та й про ласків треба подбати. Не залишимо ж їх напризволяще. Все залежить від того, як ми будемо працювати. То ви подумайте…

Сава звівся і повагом рушив до дверей. Засміявся сам до себе. Півночі не вщухав гамір в сусідній кімнаті. Сава перевертався з боку на бік і міркував, чи глибоко доведеться копати, щоб дістатися до води. Певно, що глибоко — земля піщана. Та й половині хлопців доведеться лишитись в долині. Селію він візьме з собою, аякже. Інших дочок залишить на господарстві.

Саві тієї ночі приснився сон. Наче він копає криницю. Вже вона така глибока, що тільки світла цяточка видніється угорі. Води ще немає. І ось Сава натикається на щось тверде, наче залізні двері. Він намацує кільце, і двері зі скрипом піддаються. З них бурхає світло. Сава опиняється в прегарному саду з небаченими деревами і барвистими птахами на них. Замурзаний глиною, Сава виглядав з люка і дивується на весь цей чудовий світ. Милується птахами і не помічає, як сам стає птахом, як вилущуються з брудної одежі крила і тіло вкривається пір’ям. А коли помічає, то з горла виривається тужний крик, крик птаха з довгою шиєю і довгим дзьобом. І Сава-птах летить проваллям, яке сам собі викопав. Світла цяточка весь час збільшується. Ось він злітає над отвором, бачить дітей, але не в змозі сказати їм, хто він, звідки узявся серед піску й глини.