І мертві залишають тіні

Майже у відчаї Госс ледь не вигукнув: «Боженьку, як важко збагнути те, чого він насправді не зробив!»

Свого начальника він знав досить добре. Вони вже працювали разом кілька років, набули однакового досвіду, досягли однакових успіхів, знали один про одного все і не могли приховувати нічого між собою чи про себе.

А що Лауренцен ніби лиш поверхово зупинився на словах Госса, не було, звичайно, ознакою байдужості. Госс здогадувався, що майор намагався узгодити щойно почуте з власними думками, які були спрямовані на інше.

Отож-бо він і не здивувався, коли через кілька хвилин Лауренцен раптом дістав з кишені піджака записник. Подив прийшов згодом. Лауренцен не почав, як сподівався Госс, викладати нові дані, не ставив він і додаткових запитань. Він лише дістав з книжечки фото й подав його капітанові.

— Це він.

— Хто?

— О'Дейвен. Фотографія з його особової справи, яка зберігається в Потсдамському центральному архіві.

Манфред Госс далі не розпитував. Він відчув, як зупинилось його серце, сковане неймовірним напруженням. Він обережно взяв фото в руки. Розглядав його наче скарб, наче величезну коштовність.

Стюарт Джеймс О'Дейвен. Вузька голова, худорляве обличчя. Світле волосся зачесане на лівий бік й ледве трималося купи. Міцні вилиці, щільно обтягнуті гладенькою шкірою. На лобі зморшки. Великі очі, погляд трохи задумливий. Звичайна посмішка, яка буває на фотографіях для документів, напружена, — з неї нічого не прочитаєш. Гостре підборіддя, на шиї темна пляма, мабуть, шрам. Темний піджак, картата сорочка, однотонна краватка.

Чи могла відповісти фотокартка хоч на одне з багатьох запитань? Госс розглядав її довго й уважно. Він думав, що щось роздивиться на ній, щось розпізнає, може, оту незлу лукавість, якою світилося все обличчя. О'Дейвен не був, очевидно, позбавлений гумору. У ньому вгадувалося щось відверте, майже доброзичливе. Отже, людина без прихованих думок. Потім знову перемагало враження, що він був коли й не залізною, то дуже рішучою людиною. Причому без простодушної впертості, в ньому переважала привітність.

Але чи справді все це побачив Госс на фотокартці? І про що воно могло свідчити?

Капітан підвів погляд і глянув на Лауренцена. Той мовчки кивнув у відповідь. Можна гадати, що почуття в обох були однакові, що ж до думок, то вони в них безперечно однакові: то величезний успіх, що в них є фотографія, незалежно від того, яке враження вона спершу викликала.

Госс віддав фотокартку. Вони про неї не говорили, зате Лауренцен прочитав свої записи:

— «Стюарт Джеймс О'Дейвен, народився двадцять восьмого червня тисяча дев'ятсот першого року в Дубліні, національність — ірландець, професія — журналіст, віросповідання — католик, родинний стан — неодружений. Особова справа в імперському міністерстві пропаганди ведеться з сьомого грудня тисяча дев'ятсот сорокового року. Платня — згідно з римським чотири «В» дванадцять, спецплатня згідно з ДТА три, додаткові пільги за цифрою п'ять». Жодного запису про порушення чи заохочення. У заяві, написаній власноручно, зазначено, між іншим: «З 1936 року живу у Великій Німеччині… Спочатку працював на ірландські й англійські газети, з 1939 року пишу переважно для націонал-соціалістичної преси… Арійського походження… Знання мов: ірландська й англійська — досконало, крім того, німецька…. переконаний, що можу найкраще послужити своїй батьківщині, коли беззастережно виконуватиму розпорядження фюрера в його героїчній боротьбі проти нашого спільного ворога — Англії. Берлін, п'ятого грудня 1940 року». Автобіографії чи анкети в особовій справі нема.