Крейдяна Людина
- Автор: Тюдор С. Дж.
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4544-0
- Переводчик: Наталья Гоин
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Крейдяна Людина». Краткое содержание книги:
Здавалося, те незрозуміле очікування охопило ціле містечко Андербері. Усе ніби призупинилося. Поліція досі нікому не висунула звинувачень у нападі на отця Мартіна і, можливо, всіх частково опанувала ще й підозра: люди придивлялись одне до одного, гадаючи, чи здатен на таке хтось зі знайомих.
Листя жовтіло, морщилось, скручувалося й урешті-решт більше не мало сили триматися за дерева. З’явилося таке відчуття, що все навколо в’януло і помирало. Кудись поділося все нове, різнобарвне і чисте. Немов усе місто тимчасово сховали до його власної запилюженої капсули часу.
Як з’ясувалося згодом, ми справді чекали. Коли бліда рука дівчини визирнула з купки опалого пожовклого листя, було таке відчуття, що всеньке місто насилу протяжно видихнуло. Це таки сталося. Найгірше нарешті трапилося.
2016 рік
Наступного дня я прокидаюся рано. Чи радше полишаю надію заснути протягом кількох годин, марно перекидаючись і вовтузячись у ліжку, а подекуди западаючи в коротке малопам’ятне сновидіння.
В одному з моїх снів містер Геллоран катається на атракціоні «Вальс» разом із Вальсовою Дівчиною. Я певен, що це вона, бо одяг у неї той самий, хоча й немає голови. Вона лежить на колінах у містера Геллорана і скрикує щоразу, як працівник ярмарку — я бачу, що це Шон Купер, — знову й знову їх обертає.
«Кричіть, якщо хочете обертатися швидше, гівнюки. Я сказав: КРИЧІТЬ!»
Я насилу витягую себе з ліжка, почуваюся знервованим і зовсім невиспаним. Натягую якийсь одяг і повільно плентаюся вниз. Подумавши, що Хлоя, напевно, досі спить, я вбиваю час, готуючи каву, читаю й викурюю на задньому подвір’ї дві цигарки. А тоді, коли годинник перевалює за дев’яту та ця година видається мені підхожою, я беру слухавку і набираю Гоппо.
Відповідає його мама.
— Вітаю, місіс Гопкінс. Девід удома?
— Хто це?
Її голос тремтливий і кволий. Цілковита протилежність чіткому і впевненому голосу моєї мами. У матері Гоппо деменція. Її спіткала така сама недуга, як і мого тата, от тільки в нього хвороба Альцгеймера почалася раніше і швидше прогресувала.
Саме тому Гоппо досі живе в тому домі, де виріс. Щоб дбати про свою матір. Іноді жартуємо, що ми обидва — дорослі чоловіки, які так ніколи й не покинули батьківської оселі. Такий трохи чорний гумор.
— Це Ед Адамс, місіс Гопкінс, — кажу я.
— Хто?
— Едді Адамс. Друг Девіда.
— Його немає.
— А ви часом не знаєте, коли він повернеться?
Довга пауза. А тоді різкішим тоном вона заявляє:
— Нам нічого не треба. У нас уже є подвійне скло.
І різко кидає слухавку. Якусь мить витріщаюся на свій телефон. Я розумію, що не варто аж надто перейматися через Ґвен. Мій тато свого часу теж частенько губився в розмовах і міг бовкнути щось випадкове й геть недоречне.
Я телефоную Гоппо на мобільний. Мене відразу скеровує на голосову пошту. Якби він не працював, присягаюся, він би взагалі ніколи не вмикав того клятого телефону.
Я допиваю четверту філіжанку кави і йду в коридор. Для середини серпня день доволі прохолодний, та ще й пронизливий вітер. Я озираюся, шукаючи своє пальто. Зазвичай воно висить на вішаку біля дверей. Я вже давно його не вдягав, бо була гарна погода. А тепер, коли його потребую, пальта тут немає.
Я насуплюю брови. Не люблю класти речі там, де їм не місце. З цього почалася татова недуга, і щоразу, як не можу знайти ключі, у мене трапляється невеличкий напад паніки. Спочатку губляться предмети, а далі губляться їхні назви.
Я досі пам’ятаю, як одного ранку тато розгублено дивився на вхідні двері, кошлаті брови зійшлися на переніссі, а губи стиха ворушилися. А потім він зненацька ляснув долонями, як мала дитина, втішено усміхнувся й тицьнув на дверну ручку.
— Дверний гачок. Дверний гачок. — Він повернувся до мене. — А я вже думав, що забув, як воно називається.
Він був такий щасливий, такий задоволений, що я не зміг йому заперечити. Тому лише всміхнувся та сказав:
— Класно, тату. Дуже класно.
Я ще раз оглянув вішак. Може, я залишив пальто нагорі. А втім, навіщо б я вдягав його нагорі? Та все одно підіймаюся на другий поверх і роззираюся своєю кімнатою. Може, на спинці стільця? Немає. На гачку на дверях? Теж немає. У шафі? Я перебираю одяг на вішаках і… помічаю в кутку на дні шафи якийсь неохайний згорток.