Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Як збудувати національний наратив із такою плутаною історичною спадщиною? Як звільнити українську історію від надміру брехні, дезінформації та пропусків совєтського періоду? Це завдання важке, і є ще численні білі плями. Лише політична свобода, яку має Україна після здобуття незалежності, а також повне відкриття кілька років тому всіх таємних архівів, зокрема архівів КГБ і Центрального Комітету Комуністичної партії України, дали змогу історикам ексгумувати минуле. Протягом десятиріч прізвище Бандери і слово «бандерівщина» звучали як страшне звинувачення. Тепер ми вже знаємо: інші керівники, а не сам Бандера, що ніколи не повернувся в Україну після тривалого ув’язнення в Заксенгаузені, провадили операції проти тих, кого вважали за совєтських окупантів. Якщо вірити статистиці КГБ, у 1944–1953 рр. від рук бандерівців загинуло 30 676 осіб під час десь 5000 збройних нападів. Серед жертв є 8350 військових, а отже, й членів винищувальних батальйонів, співробітників КГБ і МВД; решта були представниками совєтської влади, Комуністичної партії, комсомолу й т. ін. Саме цю запеклу боротьбу За національну незалежність совєтський режим вважав за непрощенну і саме вона спонукала його створити кліше та уподібнити бандерівщину до фашизму, хоч ідеологія ОУН-УПА не мала ніякого зв’язку ні з нацизмом, ні з антисемітизмом.

У сучасній Україні ім’я Бандери набуло тепер позитивної конотації як ім’я провидця, що боровся за незалежність своєї країни. Але підносять тільки його антиімперіалістичну й антисовєтську боротьбу, а не так званий політичний антисемітизм (ототожнення євреїв із більшовиками) і не наївну віру в Гітлера, що, як думав він, дозволить створити суверенну українську державу. Чи можна відокремити ці риси особистості Бандери і його руху, взявши до уваги його еволюцію та розрив із нацизмом? Якщо ми хочемо відповісти на це запитання, треба відчути себе в шкурі балтів, поляків та українців (надто з Західної України). Для цих народів і нацистські війська, і совєтські були напасниками, які хотіли скорити їх. Ханна Арендт, Олександр Солженіцин, Василь Гроссман, згодом Андре Ґлюксман та інші західні мислителі порівнювали обидва вбивчі режими і не бачили різниці між їхніми жахіттями. На практиці совєтський режим, незважаючи на прогресивні ідеї, скоїв моторошні злочини, хоч яким було їхнє ідеологічне виправдання. Проте в Росії і навіть у деяких інших країнах аж дотепер усяке порівняння двох тоталітаризмів XX ст. натрапляє на великий опір. Досить пригадати скандал, що супроводив публікацію 1997 року у Франції «Чорної книги комунізму»[108]. Але таке взаємне прирівнювання їх становить тепер офіційну позицію України. 9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»[109]. Така антитоталітарна позиція ненависна Кремлю: нова російська ідеологія прагне створити позитивний образ сталінського періоду.