Етюд із метеликом

Спочатку вони не повірили їй. Вадим (тепер вона знала, як звати Маркусового співвітчизника) щось говорив. Хутко, пристрасно, іноді зриваючись на крик, іноді — на сльози. Вона не розуміла. Він закипав. Їй стало лячно: чого він сердиться? Маркус взявся пояснювати (мабуть, те саме) іспанською. «Ну навіщо цей цирк?» — дивувався він. Тепер вони вже самі, без її холеричного покровителя в старомодному чорному циліндрі. І всі троє знають, що вона — Аля, Алекса Гурська, колишня Вадимова наречена, яка перед самим весіллям помахала йому ручкою та зникла в невідомому напрямку. Як з’ясувалося, начхала на Вадимові почуття, знайшла по інтернету чужого та багатого й виїхала до нього. Та планета Земля не така вже й велика, щоб на ній не можна було зустріти того, кого шукаєш. От Вадим і знайшов її. Точніше, знайшов Маркус і зателефонував Вадимові. І нічого прикидатися, нібито вона не розуміє, про що говорить її колишній наречений. О, вона пречудово вивчила іспанську. Але ще ніколи так не було, щоб нововивчена мова геть стерла пам’ять про рідну. Та й не так уже й багато часу минуло відтоді, як вона накивала п’ятами з України й пришвартувалася тут.

Маячня якась. Аннета не повірила їм. Подумала, що перед нею двоє божевільних, одержимих якоюсь Алексою. Тоді засумнівалася: а може, просто розігрують хлопці чи розводять, як наївну дурепу? Навіть озирнулася: може, їх знімають прихованою камерою? Ні, не видно. Але навіщо? Навіщо їм це треба?

Ще раз пояснила. Ні, вона справді не Аля. Чи не має сестри, схожої на неї, як дві краплі води? Також ні. Узагалі ніколи не мала сестри. Братик був, але помер іще маленьким. На його могилці в передмісті Барселони стоїть білий крилатий ангелик. А самого Віто вона ніколи й не бачила. Його смерть стала причиною сімейної трагедії. Мама так і не змирилася з утратою свого улюбленця. Якось вона пішла на прощу Шляхом Святого Якова й уже не повернулася додому — відгородилася від усього світу в монастирі Монсаррат. Аннету виховував тато. Він чудова людина й любить її до безтями, потакає їй у всьому. Власне, заради неї й живе. Коли вона вступила до університету, купив для неї квартиру неподалік від вишу. Вона телефонує йому щовечора та їздить до нього щонеділі.

Того ж дня Аннета розказала татові про дивну зустріч на площі Ґауді з двома іноземцями, про непорозуміння, яке сталося. Він раптом стривожився, заметушився, хутко вибіг із кімнати, повернувся якийсь принишклий, зблідлий, заговорив зміненим від хвилювання голосом.

— Як ти могла — зустрічатися з незнайомими, та ще й якимись лайдаками хтозна-звідки? Не слухай їх! Не розмовляй більше з ними! Це можуть бути авантюристи. Там тепер їх розвелося багато. Ти — Аннета, народилася в Італії! Я ж тобі розказував: ми з мамою возили твого братика в дитячу клініку в Римі. Там усе й сталося. Правда, трохи передчасно, бо мама… Сама розумієш, у якому стані вона була, коли лікарі не змогли врятувати нашого хлопчика. Там тобі й свідоцтво про народження виписали.