Джовані Трапатоні

— Що-що?! — скривившись, перепитала Лада.

— Церкву, — жалісно промимрив сирота. — Ми живемо у жорстокий, жахливий час. Людям катастрофічно не вистачає милосердя. Всіх поглинув розпач, безнадія та самотність. Подивіться навкруги — культура, освіта у страшному занепаді. Любов та доброта зневажені цивілізацією і викинуті на смітник! Над усім панують підступність, хитрощі та зрада! Люди остаточно втратили здоровий глузд! Вони безжалісно знищують матінку природу! Тривають повсякчасні війни — річками ллється братня кров! Усе вирішують та визначають гроші, і тільки гроші! Уся планета задихається від ненависті та злоби! Купка багатіїв купаються у розкошах та нудьгують! Вони мають усе! А решта! Решта — лишень завуальовані раби…

Пані Ганна нарешті прийшла до тями. Опанувавши себе, вона смачно гепнула оратора по голові вазоном. Вазон розлетівся вщент, і пан Урсуляк нарешті замовчав, обірвавши на півслові свою добряче відрепетирувану промову.

— Дякую, ба, — втомлено прошепотіла Лада.

— На здоров’я. До речі, а ти знаєш, що твій татко також колись працював сторожем на Личаківському цвинтарі? Як, зрештою, і листоношею… Треба буде запитати в нього, чи не знайомий він, бува, із цим жахливим паном.

Лада хотіла щось відповісти, але зненацька задзвонив телефон. І вона, не роздумуючи, механічно підняла слухавку.

— Алло…

— Урсуляче, ти що, хочеш довести мене до інфаркту? — затріщав у слухавці вкрай роздратований дівочий голос.

— Хто говорить? — якомога грубшим низьким голосом запитала Лада.

— Та Мальва! Мальва з тобою говорить, старий пройдисвіте!

Лада прикрила слухавку долонею та розгублено прошепотіла бабці:

— Ти не повіриш, але це дзвонить наша знайома пихата ворона.

— Добре хоч не гіпопотам… — прошепотіла у відповідь пані Ганна та прожогом кинулась до онуки, аби послухати, чи таки дійсно телефонує ворона.

— Ну? — ледь не басом нукнула Лада.

— Хто там нукає?! — обурено закричало у трубці. — Я зараз когось так нукну, що йому мало не здасться! Де там Урсуляк? Алло? Алло?! Що за божевільний день, розірви мене голодна кішка! — по-своєму, по-воронячому вилаялась Мальва, і в слухавці почулися короткі гудки.

— Вона кинула трубку, — спантеличено мовила Лада. — Може, треба було назватись?

— Може, треба, а може, й не треба, — незрозуміло відповіла бабця.

— Може би дізналися, з яких питань вона дзвонила.

— Відомо з яких, — стомлено зазначила пані Ганна. — Зі своїх мізерних, підленьких питаннячок. І деталізувати їх уже не варто. Інакше моя нервова система не витримає цього божевілля. Головне ми з’ясували: наші ґудзики вкрав або цей пастор, — кивнула вона у бік непритомного Урсуляка, — або Мальва… Або вони удвох разом. Отже, що з цього випливає?

— Нічого не випливає.

— Ні, онученько… З цього випливає моя цілковита впевненість, що нам таки вдасться повернути викрадені ґудзики.