Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
Іван сидів у кабінеті Стефаника, а той телефонував генералові КДБ. Він попросив генерала зробити йому послугу, «звичайно ж, в рамках закону». Вже за годину до управління Інтуристу прийшов дозвіл на мою поїздку до Самбора.
Ми з Іваном сиділи позаду, Людмила - попереду. Водій був середнього віку, одягнений у чорну шкірянку, типовий кадебешник. Я б здогадався, хто він, навіть якби Іван і не натякнув мені. Перед тим як сісти в машину, Іван також попередив мене, що вона про-слуховується.
Дорогою водій спитав мене, що я думаю про війну у В’єтнамі. Я сказав, що я насправді думав, що ця війна була від самого початку програною для Америки, що для того, щоб уникнути призову в армію, багато юнаків виїжджає до Канади і що антивоєнні виступи, що спалахнули в університеті Берклі, швидко поширювалися і на інші виші. «Виглядає на те, - сказав я, - що незабаром студенти вийдуть на вулиці».
Через півтори години ми приїхали на квартиру до Івана. Не встиг він відкрити двері до вітальні, як нас привітали гучні вигуки: «З приїздом, вітаємо вдома, Михайле!» Вони всі накинулися на мене, обіймали, цілували, ковтали радісні сльози. Спочатку мої вуйки Дмитро та Андрій, потім мої небожі, понад два десятки.
Іван з Петром поїхали до лікарні за матір’ю. Тимчасом почалося святкування. Наповнені до половини горілкою чималенькі гранча-ки підіймалися і підіймалися за «здоров’я Михайла». Я, мабуть, їх всіх розчарував. Я зробив тільки один ковток, а за звичаєм треба було спорожнити склянку. Але розчарування швидко зникло з облич, як і з’явилося. Вони мене розуміли. Радість повернулася.
Коли двері відчинилися, всі підвелися. «Марися! Тітка Марися!» - залунало зусібіч, до кімнати завели мою матір, яка спиралася на моїх братів.
Я стояв і не міг зрушити з місця, не зводячи з неї очей. Востаннє я її бачив двадцять п’ять років тому. Поки її вмощували у фотелі, вона
не припиняла до мене усміхатися. Нарешті настав той час... Повернення блудного сина... Усі погляди були звернені до нас двох...
Я підійшов до неї, схилився біля неї і поклав їй голову на коліна. Просто їй у руки... цілував їх... омивав їх своїми щасливими слізьми... Ніби наново народився...
Вона пестила мою голову, обсипала поцілунками чоло, як цілує щаслива мати свою дитину.
Ще ослаблена після двох тижнів у лікарні, вона мусила відпочити. Ми з Іваном допомогли їй лягти.
Я залишився.
Вони хотіли все про мене знати. Вуйко Дмитро спитав мене: «Михайле, а пригадуєш ту нашу суперечку про закінчення війни, коли Гітлер тільки напав на Радянський Союз? То було так давно, ти, мабуть, забув».
«Ні, вуйку, не забув! Я якось її пригадував. Ви мали рацію! Радянський Союз переміг у цій війні».
Мені подобався мій вуйко. Він ніколи не вчився в школі, але його розум був живий і яскравіший, ніж у багатьох моїх колег.
Наступного дня я сидів біля матері скраю дивана. Вона тримала мої руки у своїх. Ми мовчки сиділи. Відчували серцебиття одне одного. Вона дивилася на мене, як людина, у якої збулося найпо-таємніше бажання.
«Я завжди знала, що ти живий».
Вона сказала це, не порушивши тишу.
«Казали, що ти загинув на війні».
Змовкла на мить.
«Мене допитували, тричі викликали, після війни мати повинна була відповідати за своїх синів, вони казали мені, що тебе бачили у Мюнхені».
«Так, я там був. Там я познайомився з Іреною, моєю майбутньою дружиною».
«Ти був...»
Вона глянула на мене з подивом.
«Вони казали, що я з тобою спілкувалася... били мене... двічі... ні, тричі... повибивали зуби з обидвох боків...»
Я обійняв її... Тіло її тремтіло... поцілував її...
Після тривалого мовчання вона знову почала:
«Ти був дуже гарною дитиною... спокійною, ніколи не плакав... Я брала тебе з собою в поле... клала тебе на землю, сама робила свою роботу... Ти народився вже з нижніми зубами, але ніколи не кусав мені груди...»
Вона ніжно погладила мене по обличчю.
Знову помовчали.
її обличчям промайнула радісна хвиля.
«Знаєш, Михайле, я тебе дуже тяжко народжувала».
Вона стиснула мені руки, намагаючись сказати, що не мала цим на увазі нічого поганого.
«Правда? Чому?» - спитав я.
«Ти йшов ніжками вперед».
її обличчя проясніло. Вона усміхнулася, але вагалася, чи розповідати далі.
«То що там сталося?» - спитав я, справді намагаючись дізнатися більше, згадуючи, що сталося з дитиною Ірени.
«Це було на світанку, ще трохи темно, я відчула, що з мене щось стирчить... Я перелякалася, сховала голову під ковдру... Потім я попробувала... Господи... то був пальчик... твій пальчик... Я покликала свою маму, вона послала за повитухою... За той час вийшов другий палець...»