Танці шайтана

Вони прийшли до цих велетенських кам'яних пагорбів. Ще поночі. Але було видно, мов удень. Бо здоровенний місяць бив блакитним промінням на землю з неймовірною силою. Так сліпив очі, як на небо дивитись, що й зірок не побачиш.

Чаклуни розділились надвоє. Одні пройшли уперед, другі стали за ним. І почали підніматись по округлому кам'яному схилу. Вони йому показали, щоб він ставив ноги у зачовгані заглибини у кам'яній стіні і намагався зачепитись за кам'яний схил пальцями правиці. Але даремно. Наче був вилитий камінь цей — ніде ніякої тріщини чи виступу. Ішли не просто вгору, а навскіс по схилу.

Підіймались вони довгенько, хоча, зрештою, піднялись, і не високо — може, саженів на п'ять. І тут був майданчик. Можна б і сказати, що це був майданчик із низьким козирком гроту чи неглибокої печерки… Якраз, щоб двом чоловікам сховатись від дощу і сонця.

Старі всі видерлись на майданчик. Стали впритул. Його вони поставили у найбезпечніше місце, щоб часом він не упав вниз.

А внизу була чорна прірва. Тільки сюрчали коники у повній тиші.

Старі чаклуни враз підняли праві ноги і, видихнувши разом, мов один чоловік, вдарили босими п'ятами по ще теплому каменю.

Потім підняли ліві ноги і видихнули і вдарили п'ятами по каменю. І так тупали по каменю і одним подихом дихали.

Він теж підняв свою ногу. Але найближчий із чаклунів, що стояв до нього спиною, завів миттю свою руку за спину і прихопив його коліно. Ніби говорив: «Не руш!», і він обережно, обережно поставив свою ногу у м'якій козиній сандалії.