В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Ага, а мого тата смерч носив, ага! А твого тата не носив!
Роман посміхнувся і перевів погляд на дружину.
— У селі ніхто не постраждав?
— На щастя, ні. Тільки тебе довго шукали. Я вже думала про найгірше.
— А ти не думай про найгірше, — погладив її руку. — Як один мудрий чоловік сказав-до смерті завжди залишається все життя.
Дружина розповіла йому про все, що натворив смерч у селі.
— Нам ще й пощастило, що смерч виявився таким делікатним. Самі лише двері зняв. А Гапоччин дах відніс аж за село разом із лелеками. З них навіть пір’їна не впала — такий смерч!
— З моєї голови теж і волосина не впала, хоч я і побував у майбутньому.
— У якому це… майбутньому? — зойкнула дружина.
— У тому, що буде через сто років.
— А якщо майбутнє ще тільки буде і буде через сто років, то як ти там міг опинитися?
— Не знаю. Мабуть, з потоком часу. Мене носила Ріка Часу, — застеріг: — Але про те, що я побував у майбутньому, нікому ані слова. Бо не так зрозуміють і сприймуть мене за схибленого.
Таїса дивилась на чоловіка підозріло і вражено водночас.
— То що ти там бачив? У тому… майбутньому?
— У наших краях геологи знайшли залізну руду, — розказував чоловік. — Поклади її багатющі, тож біля кар’єру, на місці нашого села, виникло місто Вітряки.
— Ти бачив дивний сон, — засміялась дружина. — Звідтоді, як у наших краях почала працювати геологічна експедиція, почалися й розмови про залізну руду.
— Ні, я там був, — вперто повторив Роман. — Фізично був. І навіть бачив пшеницю, якої в нашому сторіччі ще немає: на однім стеблі в неї росте три колоски. І я знаю імена творців триколоскової пшениці. Вони сьогодні — реальні люди.
Вигукнув і прикусив язика.
— Хто ж це? — тривожно-запитливо дивилась на нього Таїса.
Роман завагався: а раптом про те, що буде в майбутньому, сьогодні не можна говорити? Скажи він — і його слова дійдуть до братів Чумаків, котрі ще й не знають, що колись, через десятки літ, вони створять триколоскову пшеницю. А коли вони знатимуть, що винайдуть, їм не цікаво буде трудитися над створенням нового сорту, запал і пристрасть у їхній роботі зникнуть. І вони можуть не створити того, що мусять створити. Урветься зв’язок часу, і в майбутньому чогось не вистачить, щось там відбудеться не так, як мало б відбутися. Ні і ні. Брати Чумаки ніколи — ніколи! — наперед не повинні знати, що колись вони виведуть нову пшеницю і нею засіватимуться поля майбутнього.
Роман ще подумав і мовив:
— Все то мені… наснилося.
— Я ж казала, що приснилося, — зраділа Таїса, заусміхалась, помолоділа й погарніла. — Поспи, мій дорогий, ще, відпочинь. Усе минеться, і ти сам тоді з усмішкою згадуватимеш свій дивний сон. Ти надто перевтомився. І не дивно — в обіймах смерчу побував.
Другого дня Роман уже був на ногах і почував себе задовільно. Щоправда, терапевт виписала йому лікарняний на три дні, настійно радячи ще полежати «після інциденту зі смерчем», але він і слухати не хотів.
— Я здоровий, нащо мені лікарняний!
І пішов на роботу. В конторі колгоспу на нього дивилися вражено: хто — як на героя (жіноцтво), а більшість — як на мерця, що повернувся з того світу. Та все доскіпувались, чи печінки йому або нирки смерч не повідбивав?
— Він був дуже делікатний зі мною, — зовні безтурботно одказував Роман. — І поклав мене у пшеницю так обережно, наче я був із скла чи принаймні з найдорожчого кришталю.
Підійшов до Романа поцікавитись його здоров’ям і агроном Чумак.
«Чумак… Чумак… — Романа наче струмом ударило. — Так це ж той Чумак!..»
Не зчувся, як у нього й вихопилося:
— Так це ж той Чумак!
— Той, Романе, той, — гучно (а голос у нього гучний) загудів агроном. — Точнісінько той, котрого ти знаєш не перший рік. Чого ти так здивувався, уздрівши мою персону? Наче не тебе, а мене носив смерч. Що з тобою?
Чумак Корній Савич…
Той агроном, котрий мусив (якщо вірити тому, що Роман бачив і чув у майбутньому) знайти пшеничне стебло з трьома колосками, передати його синам, а вже ті створять нову пшеницю…
«От і нагода трапилась перевірити, чи справді я побував у майбутньому, а чи то мені, як запевняє Таїса, все приснилося, коли я лежав у пшениці за косогором…»
— Корнію Савичу, давно збираюсь вас запитати, як спеціаліста, — обережно почав Роман. — Чи можливо, щоб на однім стеблі, наприклад, пшениці, та виросло три колоски?
— А чому б і ні? — гучно загудів агроном. — Матінка природа і не таке може втнути. Десь я, пригадую, читав про теля, котре народилося з двома головами, про змію, котру спіймали і заспиртували в банці — теж з двома головами. То чому б і не вирости трьом колоскам на однім стеблі?