Виконавець

Пригадалися й інші позначки. Так, табличка з дванадцятьма вічками, напевно, означала рік, і в ній щомісяця відмічалася регулярність отримання зарплати робітниками тої чи іншої структури. Саме на «Петровій» картці стояла доларова позначка. Справді, він і сам казав мені, що фірма, на яку вони працюють, експортує пиломатеріали і що в кінці вахти зарплату їм дають у валюті — так зручніше. Все збігалося. «Картотека» Васюхи була результатом кількарічних спостережень за різними, в основному приватними, структурами, а сам він, хоч і непоказний, — своєрідний мозковий центр, координатор цієї банди. Напевно, якби сталося це за кордоном, він був би досить крутим мафіозі, керівником угруповання. А тут, у російській глушині, об нього витирали ноги позбавлені інтелекту типи, як Жолудь. Очевидно, в них тут теж була країна чудес та парадоксів.

Та мені зараз конче необхідно було вирішити одну проблему. Що робити з тим, що лежало у моїй кишені і панувало в моїх думках? Я міг викинути «картотеку» та й гроші просто тепер. Навіщо воно мені? А що як мене зараз зловлять? Або за кілька годин, вже у Полхові, або дорогою на Уренгой? А що як навпаки — виникне потреба комусь це показати, аби врятуватися? Найбільш раціональним рішенням виглядало сховати це десь. Безперечно, «картотека» була для них дуже цінною, адже усі ці дані неможливо тримати в голові, а бандити змушені регулярно ними користуватися. У такому разі вони не вб’ють мене, доки не отримають цього пакетика з картками, а це вже якийсь козир. Ось тільки де я мав його сховати? Хоча заховати, власне, було де, а от знайти потім… Навколо — тайга, а не ліс поблизу хутора, в якому я знав кожне дерево. Заховати пакет треба перед самим Полховим, десь скраю. Або викинути просто зараз. Як же вчинити?

— Стій, паря, прибіг уже!

Я зупинився, ступивши за інерцією ще кілька кроків. З-за дерева вийшов Тимофій Губін і прямував просто на мене, тримаючи рушницю поперек, у лівій руці.

— Ставай уже, прибіг. Як, вилікував ногу? Бачу зовсім минулося. Я навіть думав, може, козел біжить…

Він застав мене зненацька. Я розгубився, а Губін наближався. Він що, з ними? Між нами залишилося якихось двадцять кроків. Мій пістолет був у кобурі, під пахвою, і я не мав ніякої змоги до нього дістатися, добре знаючи, що в досвідченого мисливця з такого положення рушниця вмить опиняється біля плеча і гримить постріл. Це лише одна мить, і я впевнений, що він не схибить.

Несподівано Губін закинув рушницю за плече і, сперши руки в боки, сказав:

— Ти що, паря, собі думаєш, я не маю іншої роботи, як шукати тебе по тайзі? Вже, вважай, другий день тільки це й роблю. І в твоїх уже був, повідомив їх. Сьогодні, якби не знайшов, довелося б до дільничного йти.

А я мимоволі вже тримав руку під пахвою.

— Що це ти там маєш?

— Нічого, — відповів я, підозріло дивлячись на нього. — Ходімте у Полхов.

— Бач, який, — здивувався він, — у Полхов! А глухаря коли куплятимеш? Ти що, гадаєш, я забув?