Убік

Засліплений від страху слізьми, він подався геть із запиленої німої зали. Назад під слабке світло дня, що хилився до вечора.

— Що сталося? — запитав його Дон Денні, коли він повернувся до групи.

— Нічого, — відповів Джо.

— А вигляд маєш такий, ніби наляканий до чортиків, — різко мовила Пет Конлі.

— Нічого! — він дивився на неї з глибокою ворожістю, що межувала з люттю.

— Поки ти був там, чи не траплялася тобі раптом на очі Еді Дорн? — запитала у нього Тіппі Джексон.

— Вона зникла, — пояснив Джон Ілд.

— Але ж вона щойно була тут, — запротестував Джо.

—, Вона весь день скаржилася на жахливий холод

і втому, — сказав Дон Денні. — Можливо, повернулася до готелю. Здається, Еді згадувала раніше, що хотіла б прилягти й подрімати одразу після церемонії. Вочевидь, із нею все гаразд.

— Вочевидь, вона мертва, — сказав Джо, а тоді звернувся до всіх присутніх:

— Я думав, ви вже зрозуміли. Якщо хтось із нас відірветься від групи, він не виживе. Те, що трапилося з Венді, Елом і Ранситером... — Чип замовк.

— Ранситер загинув від вибуху, — зауважив Дон Денні.

— Ми всі загинули від того вибуху, — мовив Джо. — Я знаю, оскільки мені про це розповів сам Ранситер.

Він написав це на стіні чоловічої вбиральні у нашій нью- йоркській штаб-квартирі. І я бачив це знову...

— Те, що ти говориш, — божевілля, — різко перебила його Пет Конлі. — То Ранситер мертвий чи ні? Ми мертві чи ні? Спершу ти говориш одне, потім — інше. Ти не міг би бути послідовнішим?

— Спробуй бути послідовним, — вставив свої п’ять копійок Джон Ілд. Всі інші, з напруженими й перекошеними від хвилювання обличчями, лише кивали на знак згоди.