Одержимість

— Чиї це роботи? Хто тут виставку хоче організовувати? — він питав, звертаючись до всіх нас, але дивився на мене. Я, навіть крізь темні шкельця його окулярів відчула на собі його погляд. В мене затерпли руки і ноги, язик прилип до зубів, і я нічого не могла відповісти. Мої студенти навперебій почали розповідати йому про мою ідею, показували картини, водили його то праворуч, то ліворуч. Він уважно вислухав їх, а потім підійшов до мене, підняв на лоб окуляри і подивився на мене своїми блакитними очима. Я зависла, як перевантажений всіляким мотлохом комп'ютер, а він, помітивши мій стан, простягнув мені свою візитку і сказав:

— Я готовий допомогти тобі в проведенні твоєї виставки, але, якщо чесно, я не дуже розбираюся в мистецтві. Мені просто сподобалися твої картини і все. Я не буду зараз багато говорити, просто подзвони мені, ми виберемо час і розробимо концепцію нашої співпраці.

Опустив окуляри на ніс, повернувся і пішов. Біля крайньої картини він зупинився, подивився ще раз уважно і запитав:

— Я не сильний у живописі, просто поясни, чому на всіх портретах у різних людей сумні зелені очі? І мені здається, що всі ці очі чимось схожі одне на одного.