Гола економіка. Викриття нудної науки

Розумні люди завжди знайдуть засіб обміну, що буде дієвим. Цигарки довго були засобом для обміну у в’язницях, де заборонена готівка. (Не має значення, чи ви курите, — цигарки мають цінність, якщо достатня кількість ваших співкамерників курить.) Що ж сталося, коли тютюнокуріння було заборонене у федеральних в’язницях США? Співкамерники перейшли до іншого портативного й довготривалого вмістилища цінності — банок зі скумбрією. Згідно з Wall Street Journal, одна банка скумбрії, або «маку»[209], є стандартною одиницею валюти за ґратами. (Деякі в’язниці перейшли із жерстяних банок на пластикові пакети, оскільки банки можна переробити на зброю.) У банці чи в пластику скумбрія не псується, її можна купити авансом у лавці при в’язниці, і вона коштує близько одного долара, що полегшує облік. Стрижка волосся коштує два «маки» у в’язниці Lompoc Federal Correctional Complex[210].

Протягом більшої частини американської історії торгівля здійснювалася паперовими грошима, підкріпленими благородним металом. До ХХ століття приватні банки випускали свої власні гроші. 1913 року уряд США заборонив приватні гроші і став єдиним провайдером валюти. Базова ідея не змінилася. Публічні чи приватні паперові гроші отримували свою вартість завдяки тому, що їх можна було обміняти на встановлений обсяг золота чи срібла в банку або в уряду. А потім сталося щось дивне. 1971 року Сполучені Штати назавжди пішли від золотого стандарту. З того часу кожний паперовий долар підлягає обміну на… ніщо.

Перевіримо це на ста доларах у вашому гаманці. (За необхідності можна замінити і на один долар.) Ці банкноти — просто папірці. Ви не можете їх з’їсти, випити, скурити, а найголовніше — ви не можете принести їх до уряду й вимагати будь-що взамін. Вони не мають внутрішньої цінності. І це справедливо для майже всіх світових валют. На безлюдному острові зі ста мільйонами доларів ви швидко загинете. З іншого боку, матимете хороше життя, якщо врятуєтесь і матимете ці гроші з собою. У цьому і криється цінність сучасної валюти: вона має купівельну силу. Долари мають цінність, бо люди, що торгують реальними речами — продуктами, книжками, педикюром, — приймуть їх. І люди, що торгують реальними речами, прийматимуть долари, бо впевнені, що інші люди, торгуючи іншими реальними речами, також прийматимуть їх. Долар — аркуш паперу, цінність якого повністю походить із нашої віри, що ми зможемо використати його, аби купити те, що нам потрібно буде в майбутньому.

Для того, щоб ви відчули, як сучасні гроші проявляються як гра в довіру, давайте поглянемо на гротескне явище в Індії. Більшість індусів, задіяних у комерції — власники магазинів, водії таксі і т. ін., — не приймуть порвану, пожмакану чи брудну рупію. Оскільки інші індуси знають, що багато їхніх співвітчизників не приймають порвані банкноти, вони теж не прийматимуть їх. У кінцевому підсумку, коли туристи приїжджають до цієї країни, вони швидко навчаються тому, що приймати можна лише недоторкані банкноти, щоб не потрапити в клопоти з порваними. Цей процес абсолютно ірраціональний, бо Центральний банк Індії вважає кожну банкноту із серією і номером — порвану, брудну, пожмакану чи пошкод­жену якось інакше, — як законну. Будь-який банк обміняє порвані рупії на новенькі до хрусту. Але це не має значення: розумні люди відмовляються брати законні банкноти, бо вважають, що їх можуть не прийняти деінде. Цей гротескний приклад підкреслює той факт, що наша довіра до паперової валюти походить з довіри інших до цього паперу.

Оскільки паперові гроші не мають притаманної їм вартості, їхня цінність залежить від їхньої купівельної здатності — того, що може змінюватися поступово з часом, а іноді — навіть досить швидко. Улітку 1997 року я провів кілька днів, подорожуючи по штату Айова, «вимірюючи пульс американського фермера» для журналу The Economist. Десь поза містом Де Мойн я завів розмову з фермером, що вирощував зерно, сою й велику рогату худобу. Коли він робив мені екскурсію по своїй фермі, то вказав на старий трактор, що стояв за сараєм. «Цей трактор коштував 7500 доларів, коли був новим у 1970 році, — сказав він. — А тепер подивіться на ось цей, — сердито продовжив він, вказуючи на сяючий новий трактор, що стояв поруч. — Він коштує мені сорок тисяч. Як ви це поясните?»[211]

Я міг це пояснити, однак це буде не те, що я казав фермерові, який уже підозріло ставився до мене — молодого міського жителя, з краваткою й на автомобілі Honda Civic. (Наступного року, коли мене попросили написати подібну історію про тютюнових фермерів зі штату Кентуккі, мені вистачило клепки в голові орендувати невелику вантажівку.) Моє пояснення складалося б із одного слова: інфляція. Новий трактор, напевно, не був анітрохи дорожчим від старого в реальних одиницях, тобто фермер міг виконувати ту саму роботу, а може, й меншу, щоб заробити на цю покупку. Ціна на ярлику цього трактора піднялася вгору, однак так само піднялися ціни, за якими він міг продати своє зерно й корів.