Зоряний кристал

1914 року, березня 26. Бомбей.

«Прямо по курсу в напівпрозорому мареві ранкового туману з’явилася ниточка суходолу майже зливаючись з горизонтом. Перед нами лежала загадкова для кожного європейця Індія.

Британська Індія — вісім анексованих англійськими властями провінцій і майже шістсот князівств, що перебувають у васальній залежності від британської корони. Князівства часто карликові, територією в кілька квадратних кілометрів. Створення таких князівств усіляко заохочується, адже в цих умовах легше владарювати.

Справа залишився острів Елефант, і через якихось півгодини нашим очам відкрилось величне місто. «Глорія» повільно увійшла в акваторію Бомбейського порту.

Стерновий, розвернувши судно лівим бортом паралельно до пірса, обережно підводить його до бетонного причалу. Підсилені рупором, лунають команди капітана. Товсті канати летять за борт, їх хвацько підхоплюють і обмотують навколо причальних тумб смаглявошкірі індуси в тюрбанах. Ще одна команда — і подано трап.

Порт наче гігантський мурашник: снують кулі з важкими мішками на спинах, рикші з невеликими двоколками, на яких навантажені паки бавовни. Миготять і миготять обличчя: бронзові малайців, оливкові китайців, метисів, чорні негрів, білі європейців. І, звичайно, смагляві місцевих жителів — тамілів, маратхів, сікхів, парсів… Воістину вавілонське стовпотворіння.

Нарешті я помітив Крішана Прасада. Він був одягнений у традиційний для маратхів костюм-дхоті і ачкан — довгополу білосніжну куртку з глухим стоячим коміром. На голові красувалася шапочка-топі. У Дубліні Крішан носив європейський костюм, тож не дивно, що я не відразу впізнав його.

— Крішан! — закричав я, махаючи рукою.

Індус запримітив мене, гоставив на землю саквояж і схилився у традиційному поклоні, склавши долонями руки перед собою.

Біля доктора Прасада стояв опасистий, приземкуватий чоловік у сорочці кольору хакі, у коротких штанах, що відкривали криві ноги у білих гетрах, взуті в міцні черевики. Натягнутий на самісінькі очі білий корковий шолом дозволяв розгледіти лише пишні руді бакенбарди. Одне слово, Джон Буль. Він розмахував стеком і кричав на смаглявошкірих юнаків і підлітків, які з’юрмилися коло стіни пакгаузу.

— Це стивідор[73] Бомбейського порту Джоб Мердок, — пояснив капітан Смолвуд. — Особа вельми поважана: від нього залежить, як швидко нас розвантажать. З цими колоніальними чиновниками слід бути ввічливим і якомога обережнішим. Почуття власної гідності у них гіпертрофоване, і вони полюбляють стромляти носа куди не слід. Моя порада — запропонуйте йому як презент дві-три пляшки «Смирновської», і всі митні формальності буде одразу полагоджено.