На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
РАУСОН У РОБЕРТСІВ. ПОЛЮВАННЯ НА ДИКИХ ІНДИКІВ
Було по обіді. Робертси та їхні друзі сиділи біля порога й говорили про те, про се, а найбільше про майбутнє весілля. Раусон присунув свого стільця до Маріон і тримав її за руку. Він дослухався до розмови, але сам рідко встрявав у неї.
— Буде, мабуть, громовиця, — сказав Робертс. — Надто парко стає. Ану, гляну лишень на термометр. Раусоне, знаєте, хто ті люди, що ми їх бачили біля соляниці перед обідом? — згадав він, ідучи до хати. — Теннессієць з родиною — колишній наш сусіда. Стівенсон його прізвище. Дуже добрий чоловік. Я так зрадів, коли побачив його.
— Чого ж вони до нас не заїхали? — спитала місіс Робертс. — Так рідко доводиться бачити давніх друзів. Ви також знаєте Стівенсона, містере Раусоне?
— Не пригадую його, хоч маю добру пам'ять, — відповів той.
— Він саме був на Арканзасі, коли там недавно забито торгівця, — мовив Робертс, вертаючись до хати з термометром. — І бачив убивцю.
— Як він міг бачити вбивцю? Кажуть, що той чоловік сам застрілився. Слідів же ніяких не знайдено.
— То пусті балачки, — мовив Робертс. — Стівенсон стояв за деревом і бачив двох чоловік, що проїхали повз нього. А хвилин через п'ять по тому пролунав постріл. Стівенсон божиться, що пізнав би вбивцю серед тисячі людей.
— А містер Стівенсон думає побути тут ще кілька днів? — спитав Раусон.
— Він начебто згоден і взагалі тут осісти. Але жінка й дочки відмовляють його. Бояться конокрадів.
— Ну, їх уже боятися нічого, — озвався Баренс. — Ми скоро з усією бандою покінчимо.
Раусон усміхнувся.
— Люди завжди перебільшують. Фурш-ля-Фев має набагато гіршу славу, аніж заслуговує, і…
— Чого то собаки гавкають? — схопився Робертс.
— Там унизу, на потоці, є дикі індики, тату, — мовила Маріон. — Ми з Елен їх сьогодні бачили. Цілий табунець!
— Чого ж ви відразу не сказали? — спитав Робертс. — Я вже вісім днів як не вполював жодного індика. Підете зі мною, Баренсе?
— А то ж як!
Баренс зайшов до хати, взяв рушницю, й вони з Робертсом побігли до собак, що, люто гавкаючи, гасали навколо дерев — певне, й самі до пуття не знали, на якому з них сидять індики. Аж ось Баренс вистрілив, а відразу по тому й Робертс. Дві птиці важко впали на землю.
Місіс Робертс з Гарпером тим часом пробували завести розмову з проповідником. Однак Раусон був сьогодні неговіркий і якийсь на диво неуважний.
Зате не мовчали дівчата, що, взявшись за руки, походжали по подвір'ю. А коли Робертс з Баренсом повернулися від потоку, дівчатам додалося ще й роботи — вони мусили патрати індиків.
Раусон тим часом заспокоївся. Здавалося навіть, що він надумав на цей вечір скинути з себе машкару поважного, суворого проповідника. Він став жвавий, веселий, і навіть Маріон позирала на нього прихильнішим оком. Місіс Робертс була захоплена, а господар двічі відводив Баренса вбік і по секрету звіряв йому свою надію, що проповідник, видно, переміниться. Одне те, що він ось уже шість годин гостює в них і ще не починав казати проповіді, а друге, що він не тільки розмовляє невимушеніше, але й рухається якось інакше. Таким Робертс його ще ніколи не бачив. Та все ж молитва Робертса не минула, бо, перед тим як іти спати, Раусон проказав таку довгу та єлейну проповідь, що чоловікам ледве вистачило терпцю її дослухати.
Другого ранку, снідаючи, — а то була неділя, — Робертси складали план на день. Господиня пропонувала відразу ж вирушити всім гуртом до хати її майбутнього зятя, гарно прибрати там, пообідати, а вже звідти поїхати до судді. Раусон згодився, але просив товариство почекати його з півгодини, бо він, мовляв, ще має кудись навідатися, а за півгодини неодмінно вернеться.
Він сів на коня й швидко поїхав дорогою.
ЗАСІДКА
Коли Вестон вийшов з Еткінсової хати, регулятори відчули себе вільніше.
Картіс підійшов до дверей і задумливо глянув на чорні хмари, що насувалися з заходу.
— Здається мені, що буде сьогодні буря, — мовив Еткінс. — Хоч би не знявся, ураган. Шість років тому на Вайтрівері отаке насувалось, а потім як почалося!
— А ви шість років тому жили на Вайтрівері? — спитав Кук.
— Так. Милі за дві нижче від дороги, що веде з Мемфіса на Бейтсвіл.
— Мешканці Вайтрівера твердо обстоюють своє право, — засміявся Кук. — Конокрадові зразу — як вони кажуть? — чіпляють банта на шию.
— А я їх за це й не звинувачую, — озвався Картіс. — Жодна порядна людина не стане жаліти конокрада, а насамперед той, хто має коні. Правда ж, Еткінсе?