Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
По закінченні другої години польоту Ахмад почав виявляти ознаки втоми. Подолавши почуття відрази, я ввімкнув зв’язок з каютою й заговорив у інтерком:
— Ну все. Гадаю, вже можна йти у відрив.
Ахмад повернув обличчя до екрана:
— А не зарано?
Власне, було ще трохи рано, але я сказав:
— Цілком слушний момент. Ми відійшли від Сатурна на пристойну відстань, кораблі віддалилися один від одного на сотню кілометрів, а вся ескадра розтяглася на добрих три мільйони. Це максимум. Скоро відстань між її головою та хвостом почне скорочуватися.
Ахмад кивнув:
— Гаразд, починай.
За допомогою бічних дюз я розвернув корабель майже під прямим кутом до напрямку руху і різко збільшив тягу з крейсерських шістдесяти одиниць до повних дев’яноста. Найближчий корабель, що летів приблизно за сотню кілометрів від нас, почав стрімко віддалятися, потроху відхиляючись убік.
Хвилини за три на зв’язок з нами вийшов капітан Лорен. Спершу він досить коректно поцікавився нашими справами, але, не дочекавшись відповіді, почав виказувати ознаки хвилювання, які виявлялися в тому, що він став приперчувати свою мову не надто ввічливими висловлюваннями на нашу адресу. Крім слова „merde“, я нічого не розібрав, але з виразу Рітиного обличчя було зрозуміло, що він вживав і значно крутіші слівця.
Коли хвилювання Лорена переросло в справжнє занепокоєння, я звернувся до Ріти:
— Відповідай йому. Дослівно: „На жаль, ми змушені вийти зі складу бриґади. Серед нас є дванадцятирічна дівчинка, яка катеґорично не хоче залишати корабель, а ми більше не можемо піддавати її життя небезпеці. Тому відвозимо її до дядька, віце-адмірала Брісо. Бажаємо всім удачі“.
Ріта слухняно переклала моє пояснення капітанові Лорену, і він, витративши з півхвилини на осмислення почутого, вибухнув довгою та гнівною тирадою, яку закінчив вагомим анґло-французьким словосполученням „les fucking deserteurs“.
Я поморщився, як від ляпасу, і коротко кинув Ріті:
— Вимкни.
Полегшено зітхнувши, вона виконала мій наказ. З інтеркома почувся глузливий сміх Ахмада:
— Командир помилився. Йому слід було назвати тебе зрадником.
— Заткнися! — гаркнув я.
— Добре, добре, я пожартував. До речі, міс Аґатіяр, Стефан більше не потребує вашої допомоги. Йдіть до мене.
Ріта зісковзнула з крісла і безпорадно подивилася на мене. Я відповів їй таким же безпомічним поглядом.
— У нас немає іншого виходу. Доведеться повірити йому на слово.
— Не бійтеся, я вас не підведу, — озвався Ахмад.
Ріта тихо зітхнула і вийшла з рубки. Поки вона йшла до капітанської каюти, я перевірив показники радарів. Кораблі Дев’ятнадцятої ескадри дотримувалися свого маршруту, ніхто за нами не гнався. Нас просто викреслили зі списків особового складу й занесли до ґрафи „довбаних дезертирів“.
Нарешті я побачив на екрані, як Ріта ввійшла в каюту.
— Сідайте, міс, — промовив Ахмад, вказуючи на вільне крісло. — Не бійтеся, це не боляче.
Ріта боязко влаштувалася в кріслі, Ахмад узяв вільною рукою паралізатор, направив на неї й вистрілив. Вона обм’якла, відкинулася на спинку і звісила голову на груди.
— От і все, — резюмував Ахмад. — Півсправи вже зроблено. До речі, Стефане, вибач, що при ній я назвав тебе зрадником. Сподіваюся, вона ні про що не здогадається.
Я промовчав.
— А знаєш, — продовжив він після короткої паузи, — я навіть не сподівався, що ти допоможеш мені з цим стискувачем. От уже не думав, що твоя прихильність до дівчинки зайде так далеко — аж до зрадництва.
— А бодай тебе грець побив! — сказав я похмуро. — Не хочу тебе чути.
Ахмад нервово пересмикнув плечима:
— Ну, не хочеш, воля твоя. Ти мені більше не потрібен. Далі обійдуся без тебе. Все-таки я пілот, хоч і не такий класний, як ти. Ходи вже сюди.
— Гаразд, — кивнув я, почуваючи певне полегшення від того, що це болісне чекання врешті закінчилося. За якусь хвилину все з’ясується — у моєму суб’єктивному часі, ясна річ. Або ми всі разом прокинемося на борту шатла серед безкрайого космосу… або не прокинемося вже ніколи.
Переключивши корабель на автопілот, я залишив рубку і пройшов у капітанську каюту. Ахмад зустрів мене спрямованим у груди паралізатором.
— Стій, де стоїш, ближче не підходь. Ти надто імпульсивний і можеш утнути дурницю.
— Не утну, — втомлено відповів я. — Стріляй, не зволікай… А втім, ні, наостанку одне питання.
— Яке?
— Що ти робитимеш з цією інформацією?
— Віддам її іншим расам. Нехай усі володіють цим секретом, нехай ні в кого не буде переваг.