Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.
Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.
Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:
— Яка доля краю цієї людини?
— Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! — озвалась пітія, мов крізь сон,— Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.
— Як? — метнув словом Анахарсіс. Таки ж я — скит! — своїм звичаєм закокетував він, своїм «варварством».
— Сам у цьому признаєшся. Країна ж та — еллінським духом овіяна. І варварові «рідною» бути не може.
Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.
— Назви ж наймення наймудрішого,— прочитав Амфілітос друге питання.
— Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мизон, Хилон і Солон...— перерахувала, немов з книги читаючи, пітія.
Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитському серці, накритому атенським філософським плащем...
— Яку ж подобу...
Але не довелось почути, «яку подобу має скитська душа» — третє Анахарсісове питання.
До храму з бурмотінням задоволення всунувся Дайно-ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув’язнення й повернути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жерців. І це вкінець обурило філософа.
Так його,— вславленого! — на глум беруть?!
Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит вирвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балдахін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на Дайно.
Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник з ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля жертовника. Вогонь спалахнув в одну мить, обхопивши Кінарете. Пітія зіскочила з тройнога й злетіла до провалля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене тіло. Стара приказка: «Де пройде скит — лишається смерть» справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храму приправляли похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пі-тії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з’явились три білі плями — немов від дотику пальців невидимої руки.
— Сам бог вказав майбутню пітонісу!
І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому.
— Гніваєшся за поцілунок Опіді? — прошепотів, прощаючись, юнак,— Цілував на них дотик твоїх уст, що так часто торкались Опідиних...
— Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! — глянула юнакові в обличчя Арга,— Юність твоя прагне кохання. Любиш любов. І її цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш! При купальському багаттю знайдеш її...
Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум’я купальських ватр... зашумів ліс. Не металево-темних лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягненою з рідної землі... Тужним покликом відгукнулись купальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойни-ми обіймами.
Юнак не підніс погляду на Аргу — кохання своїх юнацьких мрій.
Його покликала Земля — нестримано-приваблива коханка. Відрад зрозумів: переквіла й обсипалась яблуневим квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.
Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.
МИХАЙЛИК
ЇСоли Всемогутній поділив створену ним землю на країни, населені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна — як і кожний народ — має власну, несмертельну душу, і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.