Літопис Руський. Повість минулих літ
- Автор: Літописець Нестор
- Серия: Літопис Руський #1
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Переводчик: Леонід Махновець
- Жанр: Древнерусская литература
Электронная книга - «Літопис Руський. Повість минулих літ». Краткое содержание книги:
Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.
Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.
«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.
«А після цього царствував син його, на ймення Сонце, — що його зовуть Дажбогом, — сім тисяч і чотириста і сімдесят днів, — себто буде двадцять з половиною літ. Єгиптяни бо не знали іншого числення: ті по місяцю числили, а другі […][708] днями вели лік рокам; число ж дванадцять місяців вони узнали потім, відтоді, як стали люди данину давати царям. Цар Сонце, син Сварогів[709], себто Дажбог, був же мужем сильним. Почувши від когось [про] одну жону з єгиптян, що була багатою і сановитою, і про одного, який, захотівши блудити з нею, шукав її, намагаючись узяти її, він, [цар Сонце], не бажаючи порушити закону отця свого Сварога, узяв із собою кількох мужів своїх [і], узнавши час, коли вона перелюбствує, вночі напав на неї. Він не застав [того] мужа з нею, а її знайшов, коли вона лежала з іншим, з яким ото хотіла. Отож, схопивши її, він, [цар Сонце], і мучив [її], і послав водити її по землі з ганьбою, а тому перелюбникові одсік [голову]. І настало непорочне життя по всій землі Єгипетській, і стали його прославляти»[710].
Та ми не будемо наводити [цю] розповідь, а скажімо з Давидам: «Усе, що схотів, те сотворив господь на небі і на землі, в морі і в усіх безоднях, здіймаючи хмари од краю землі»[711]. Бо це й був кінець землі, що про нього ми сказали раніш[712].
У РІК 1115
У РІК 6623 [1115], індикта 8. Зібралися брати, руськії князі, Володимир, званий Мономахом, син Всеволодів, і Давид Святославич, і Олег, брат його, і надумали вони перенести мощі Бориса і Гліба; бо вони спорудили були їм обом [у Вишгороді] церкву кам'яну на похвалу і почесть мощам їхнім і щоб положити [їх тут].
Спершу ж освятили церкву кам'яну, [місяця] травня вперший день, у суботу, а назавтра, у другий день, перенесли святих.
І було зборище велике народу, що зійшовся з усіх сторін. [Прибув] митрополит Никифор з усіма єпископами — з Феоктистом чернігівським і з Лазарем переяславським, з єпископом[713] Микитою білгородським і з Даниїлом юр'євським, і з ігуменами — з Прохором печорським, і з Сильвестром, [ігуменом] святого Михайла [Видобицького], і Сава [був, ігумен] святого Спаса [на Берестовім], і Григорій, [ігумен] святого Андрія [Первозваного, і] Петро кловський та інші ігумени, і освятили вони церкву кам'яну. А коли вони одспівали обідню, вони обідали в Олега [Святославича] і пили. І було вгощання велике, і годували убогих і прочан три дні.
А як настав ранок, митрополит, і єпископи, ігумени облачилися в святительські ризи і, свічі запаливши, з кадилами запахущими прийшли до гробниць обох святих. І взяли раку Борисову, і встановили її на повіз, і поволокли [його за] вірьовки князі і бояри. Ченці попереду ішли зі свічами, попи за ними ішли, тоді ігумени, тоді єпископи перед домовиною, а князі з домовиною ішли межи оградами. І не можна було везти [її] через множество народу: вони ламали ограду, а інші навіть покрили були городські стіни і забрала, аж страшно було видіти [таку] силу народу. І повелів Володимир, ріжучи паволоки, мережива[714], [кидати їх і] біль розкидати народу, а також срібняки кидати людям, які сильно налягли, — аби легко внести [домовину] в церкву, — і тоді ледве змогли ввезти [її] в церкву. І поставили домовину посеред церкви, і пішли по Гліба. Таким же чином і сього привезли і поставили коло брата.
Тим часом сталася суперечка межи Володимиром і Давидом та Олегом, бо Володимир хотів їх поставити посередині церкви і терем срібний спорудити над ними обома, а Давид і Олег хотіли поставити їх у дві закомари[715]. «Де ото мій отець назначив», — сказав [Давид], — на правій стороні, де й були зроблені їм закомари. І сказав митрополит і єпископи: «Киньте жереб. Хай де зводять мученики, тут їх і поставимо». І на це була згода. І поклав Володимир свій жереб, а Давид і Олег свій жереб на святім престолі, і вийнявся жереб Давидів і Олегів. І поставили їх у дві закомари тії на правій стороні, де нині вони обидва лежать. Перенесені ж були святі мученики [місяця] травня у другий день із дерев'яної церкви в кам'яну у Вишгороді.
Вони оба є славою князів наших і заступниками землі Руської, що знехтували славою світу сього, а Христа возлюбили. Вони зволіли по стопах його іти, овчата Христові добрії, які, коли їх тягли на заколення, не противились, ні втекли од насильної смерті і тому із Христом воцарилися у вічній радості. І, дар зцілення прийнявши од Спаса нашого Ісуса Христа, вони щедро подають [його] недужим, які з вірою приходять у святий храм їхній, поборників отчизни своєї.
Князі ж, і бояри, і всі люди празникували три дні. І воздали вони хвалу богові і обом святим мученикам, і тоді розійшлися кожен до себе.
Володимир же окував обидві домовини сріблом і злотом і прикрасив гробниці їх, і так само й закомари покував він сріблом і злотом. І поклоняються їм люди, просячи прощення гріхів.
У сей же рік було знамення: щезло сонце і стало, як місяць, про що говорять невігласи: «Сонце хтось з'їдає».
У сей же рік преставився Олег Святославич, місяця серпня в перший[716] день, а в другий [день] він похований був [у Чернігові] в [церкві] святого Спаса, коло гробу отця свого Святослава.
Того ж року Володимир спорудив міст через Дніпро.
У РІК 1116
У РІК 6624 [1116]. Приходив Володимир на Гліба [Всеславича], бо Гліб пустошив був Дреговичів і [город] Слуцьк спалив. І не каявся він про це, ні покорявся, а ще проти Володимира говорив, осуджуючи його.
Володимир тоді, надіючись на бога і на справедливість, пішов до Мінська[717] із синами своїми, і з Давидом Святославичем, і [з] Ольговичами. І взяв Вячеслав [Володимирович городи] Ршу і Копис, а Давид із Ярополком [Володимировичем] узяв на добичу [город] Друцьк. А сам Володимир пішов до Мінська.
І заперся Гліб у городі, а Володимир почав ставити хижу коло табору свого, навпроти города. Коли ж побачив [це] Гліб, ужахнувся він серцем. І став благати Гліб Володимира, шлючи од себе і послів. Володимир тим часом пожалкував за тим, що проливається кров у пісні дні великого посту, і дав йому мир. Гліб же, вийшовши з города з дітьми і з дружиною, поклонився Володимиру. І мовили вони речі про мир, і обіцявся Гліб в усьому послухатися Володимира. Володимир тоді, усмиривши Гліба і провчивши його за все, дав йому Мінськ, а сам вернувся до Києва.
Ярополк же поставив город Желні[718] дручанам, яких він забрав був у полон.
У сей же рік Мстислав Володимирович ходив на Чудь з новгородцями і з псковичами і взяв город їхній, що зветься Медвежа Голова. І погостів вони узяли без числа, і вернулися до себе з великою добичею.
708
Тут в Іп. прогалина, для вставки числа.
709
Геліос (бог сонця), за грецькою міфологією, був сином титана Гіперіона і титаніди Тейї, а не бога вогню Гефеста (Сварога).
710
Наведений текст (від слів «А після цього…») — початок другої книги «Хроніки» Малали.
711
Псалом CXXXIV, 6, 7.
712
Тобто попереду, де йшлося про землі за Угрою і Самоїддю.
713
В Іп. І Хл. хибно «с попомъ».
714
В Іп. «орници»; у Лавр. «орничѣ»; очевидно, слово походить від грецького opva — кайма, облямівка. Перед цим у Лавр. ще стоїть «фофудью» (див. прим. 22 до 912 р.), але нема слова «рѣжючи»: біль, біла вивірка — горностай (див. прим. 1 до 859 p.).
715
В Іп. «комару», у Хл. «в комору», — тут, очевидно, ідеться про напівкруглі закомари, заглибини-ніші в стінах.
716
У Лавр., очевидно, хибно, «въ 8 день», в Акад. «въ 18». Першою жоною Олега Святославича-«Гориславича» (за даними Любецького синодика і актових печатей, його хрестильне ім'я — Михайло) була, за цими ж даними, візантійська патриціанка Теофанія (Феофано) Музалон (Музалониса; див. ще прим. З до 1079 p.); другою — дочка половецького хана Осулука, — у літопису під 1146 p. хани Тюнрак і Камос Осулуковичі названі вуями (дядьками по матері) Олегового сина Святослава.
717
В Іп. І Хл. хибно «къ Смоленьску»; у Лавр. «к Мѣньску»; тут подано також дату виступу Володимира з Києва — 28 січня 1116 p.
718
В Іп. І Хл. хибно «Жельди», «желди»; у Лавр. «Желни».