Червоногрудка

— Я… — почав Урія.

— І легкого вина, — сказала Хелена.

— Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.

— Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!

Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.

— Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.

— Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!

Він дістав хустку й нахилився до неї.

— Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.

У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.

Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.

Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.

— Сволота!

— Прокляття! Ще тільки восьма година.

Урія похитав головою.

— Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.

Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.

— Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.

На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.

— Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.

У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.

Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.