Пригода на п'ятому горизонті

Горбисту місцевість, здавалося, було затоплено. Окремі пагорби нагадували острови. Автобус то занурювався в сіру каламуть туману, то, немов амфібія, випірнав і якийсь час долав шлях по суші. Іван Олексійович, поглядаючи в заляпане вікно, думав, що й життя його бувало то похмурим і безпросвітним, то знову розвиднювалось. А відтак і бажання діяти то зводилося нанівець, то раптом отримувало сильний поштовх. В каламутні часи невдач приходила зневіра, а слідом — і сумнів чи правильно він колись учинив, що пішов працювати в науку. Він не раз подумки завважував, що не присвятив себе науці, а саме пішов працювати… За компанію. Друг і однокашник, з яким він мешкав у студентському гуртожитку, мав твердий намір саме присвятити себе науці. І бажання те в нього було таким сильним, що його вистачило й на Чередниченка… Багато часу відтоді минуло. Іван Олексійович зараз уже міг звіритися собі, що і кандидатський ступінь, і посаду завідуючого лабораторією він здобув не завдяки якимось науковим здібностям, а завдяки сумлінності, посидючості та й, мабуть, природному розуму… Чередниченко не ототожнював природний розум людини з обдарованістю. Останнє було для нього щось високе й недосяжне, як високо й недосяжно злетів його гуртожитський однокашник… Коли вперше усвідомив, що ніякий він не вчений, а такий собі чорнороб у науці, то довго переживав. Чи не тоді пристав до нього той клятий гастрит. По-перше, мрія (хоч і не його, а навіяна кимось) стати вченим у великому значенні цього слова не здійснилась, а по-друге, змарнувавши час у науці, він втратив можливість проявити себе у виробничій діяльності… Надовго оселилася в нім та гризота. Аж поки одного разу не озирнувся довкіл і не побачив, що він не те що не останній, а навіть не посередній із колег. А ще помітив, що чим сіріший науковець вибивався в керівники — лабораторії, відділу, інституту, тим нездарнішими однодумцями він себе оточував. Опинившись на невеличкому вершечку влади, чоловік часто дбав не так про діло, як про те, щоб, не дай боже, не з'явився в тому колективі лідер; навіть якби той лідер і не претендував на владу. За собою такого гріха Чередниченко не помічав. Заздрість була… Лебедю колись заздрив, Паливоді й Гончаренкові заздрить за ясний, не засмічений стереотипами розум. Але оте щире ставлення до інтелекту, яке, власне, і привело його колись в науку, додавало до заздрості ще й повагу, а відтак чим більше виникало причин для заздрості, тим глибшою повагою проникався Іван Олексійович до людини.

Автобус занурився в туман, від чого гудіння двигуна стало якимось глухим. Здавалося, шлях було прокладено по дну морської западини. Тільки окремі обриси, котрі мигтіли в каламутному вікні, свідчили, що вони їхали вулицею невеличкого містечка чи села. Попереду на відкинутих сидіннях куняли Паливода й Гончаренко. Попервах вони про щось гомоніли, сміялись, та зрештою одноманітність заколисала… «Часом одноманітні будні присипляють духовну бадьорість і гостроту розуму. Але вам я не обіцяю одноманітного й легкого життя…» — подумав Іван Олексійович про молодших колег.