Маленький Бізон
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Марія Аркадіївна Пригара
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Маленький Бізон». Краткое содержание книги:
Матеріалом до цієї книги послужила розповідь індійців з племені чорноногих, родичів Маленького Бізона, що їх мандрівник якось зустрів у книгарні Вінніпега. До цього Фідлер довгий час жив серед канадських індійців і вивчив їхній побут та звичаї.
— Ге-ге, — буркнув Орлине Перо сам собі, — не судилося мені здобути його шкуру.
Потерши долонею чоло, він з подивом пересвідчився, що, незважаючи на холод, воно було мокре від поту.
Він знову почав будувати курінь. І раптом між двома поривами вітру почув якийсь дивний звук. Мисливець почав прислухатися, і коли звук долинув удруге, схопився на ноги. То був плач дитини.
Загорнувши в ковдру рушницю, він рушив у тому напрямі, звідки долинав плач.
Ніч була темна, хоч в око стрель, сніг шмагав по обличчю. Мисливець майже нічого не бачив перед собою, ішов навпомацки і раптом за щось зачепився й мало не впав. Йому здалося, що це пень, і він, нахилившись, обмацав його в снігу. Але то був не пень. Долі лежала мертва індіанка.
Тут знову почувся звук — наче приглушений плач дитини. Мисливець кілька разів обійшов навколо трупа. Плач зникав у гомоні бурі, долинав до нього то з того, то з іншого боку, може, навіть згори.
Кінець кінцем Орлине Перо, збитий з пантелику, прихилився до стовбура. Плач залунав над ним. Він глянув угору і побачив щось темне між віттям. Мисливець поліз угору, обмацав: це був кошик, у якому індіанки носять дітей. Кошик висів високо, щоб його не могли дістати з землі дикі звірі, а всередині лежало загорнене в шкури живе, може, кількамісячне немовля.
У Орлиного Пера серце закалатало молотом від радості й тривоги — тривоги за життя дитини. Він розпалив велике вогнище, хоч у хуртовину це було нелегко. Закутав дитину в ковдру і цілісіньку ніч грів її власним тілом. Дитя треба було погодувати, але мисливець боявся дати йому пемікану, щоб, бува, не пошкодити немовляті.
На світанку він схопився із снігу й побіг на галявину. Хуртовина вщухла. Від його мисливського вміння та від щасливої нагоди тепер залежало життя дитини. Наступна година мала вирішити все. Орлине Перо поставив сильця і незабаром спіймав живого зайця, а ще одного застрелив. Він щодуху побіг до куреня, і видушив просто в рот дитині кілька крапель заячої крові.
Потім він змайстрував з гілок санки, поклав на них труп жінки, кошик з дитиною почепив собі на спину і бігцем рушив назад, до табору. Спершу він ще пошукав у гайку, але другої жінки так і не знайшов. Десь опівдні він ще раз напоїв дитину заячою кров'ю, бо спійманого в сильце зайця ніс живим у торбині. Тільки ввечері після довгого важкого переходу мисливець дістався нарешті мети, прийшов у свій табір з живим і здоровим немовлям.
Віддаючи хлоп'ятко своїй жінці, він радісно сказав:
— Ось наше дитя. Тепер з нашого намету зникне смуток. Будемо жити щасливо.
Ще тієї ночі найстарші воїни зібралися в наметі Орлиного Пера й біля веселого вогнища уважно слухали розповідь про його пригоду. Вони схвалили намір усиновити дитя. Всі любили й шанували Орлине Перо і тепер поділяли з ним радість.
— Це добра новина! — мовив вождь Крокуюча Душа. — Але ти помітив щось на трупі жінки, яка без сумніву була матір'ю хлоп'ятка?
— Я не придивлявся до неї, — відповів Орлине Перо.
— Ось придивись. З її мокасинів та намиста видко, що вона належала до племені ворон, а саме до клану окотоків, наших найлютіших ворогів.
— Гаук! — здивовано вигукнули присутні.
Орлине Перо був дуже вражений, але від свого наміру не відмовився:
— Що б не було, я дитя не покину!
— Ніхто цього від тебе й не вимагає! — сказав вождь. — Навпаки, ми всі радіємо! Мушу тільки сказати, що це вперше наше плем'я зустрілося з воронами-окотоками на полі дружби, а не на полі бою.
— Як дивно, як дивно! — залунали голоси в наметі.
— Справді дивовижна й знаменна подія! — обізвався чаклун Кінаси. — Ідуть нові часи в наші прерії й гори.
Раптом до нас долинуло з узгір'я протягле вовче виття. В наметі залягла тиша.
— Вовк! — вигукнув Орлине Перо. — Це він, той самий вовк! Той, який показав мені дорогу до дитини!
— Що там, не вірю я в такі чудеса! — буркнув Гучний Грім, який усе вимірював розумом.
Орлине Перо підняв руки над вогнищем і врочисто промовив:
— Ніколи тепер не вбиватиму вовків! Вовки — це мої брати!
Потім він схилився над дитиною і назвав її Братом Вовка.
Брат Вовка зріс і став мужньою людиною. Все життя своє він віддав благородній праці — встановленню миру між індійськими племенами. Але перше ніж іти на цю широку дорогу, ще немовлям, він зробив прекрасну справу: зміцнив подружнє життя і приніс тепло й світло в намет Орлиного Пера.