Хвороба Кітахари

Хазяїн та слуга не бачили один одного і протягом двохсот з чимось гребків нічого одне від одного не чули. Але коли Берінг нарешті задав питання, яке досі з багатьох приводів озвучував лиш подумки, йому здалося, що собаки завмерли і вже не зменшувалися, хоча човен ковзав озером усе далі й далі.

— Чому, — спитав Берінг у порожнечу моорського берега, що даленів, — чому вас тоді запроторили до табору?

Він говорив гучно, говорив у сплески весел і хвиль, які вітер, що затихав, кидав ув облавки. Хоча він і не озирнувся на Собачого Короля, але чітко його бачив перед собою: Амбрас занурив одну руку у воду, що стрімко пливла назад; Охоронець відчув з правого облавку легку протидію, адже навіть така маленька лопать, як долоня, сповільнювала плавний рух. А ось тепер Амбрас витягує руку з води — Берінг почув звук крапель, притодія стала меншою, зникла зовсім.

«Чому вас тоді запроторили до табору?» До табору. Чому людей взагалі хапали у квартирах, кімнатах, садах чи якихось усамітнених прихистках у глушині й кидали до табору? Чому напівмертві від голоду будівельні загони поставили біля каменедробарки та в інших кар'єрах рівні ряди бараків, а прямо за ними — крематорії?

На майже забутих уже вікторинах і в години запитань і відповідей, які проводилися на моорському плацу з нагоди кожної стелламур-party, днем раніше чи пізніше, офіцер інформаційної служби постійно вигукував такі питання в мегафон і писав їх на величезній грифельній дошці. За правильну відповідь — її теж треба було загорлати в мегафон чи написати крейдою на дошці — будь-який з учасників цих заходів міг одержати виграш: кілька пачок маргарину, пудинг-напівфабрикат чи блок сигарет без фільтру. Навіть тепер громада, чисельність якої значно зменшилась, збиралася в моорському секретаріаті послухати радіопередачу, в якій поміж музичними заставками й доповідями з воєнної історії ставилися ті ж самі давні запитання. Той, хто, надряпавши старі відповіді на листівці польової пошти, надсилав їх на адресу армійської радіостанції, ставав учасником лотереї, яка обіцяла дрібні виграші й навіть поїздки до далеких зон окупації. Кур'єр, що раз на тиждень відвозив пошту з Моору на рівнину, мусив доставляти такі листівки безкоштовно.