Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Хазяїн та слуга не бачили один одного і протягом двохсот з чимось гребків нічого одне від одного не чули. Але коли Берінг нарешті задав питання, яке досі з багатьох приводів озвучував лиш подумки, йому здалося, що собаки завмерли і вже не зменшувалися, хоча човен ковзав озером усе далі й далі.
— Чому, — спитав Берінг у порожнечу моорського берега, що даленів, — чому вас тоді запроторили до табору?
Він говорив гучно, говорив у сплески весел і хвиль, які вітер, що затихав, кидав ув облавки. Хоча він і не озирнувся на Собачого Короля, але чітко його бачив перед собою: Амбрас занурив одну руку у воду, що стрімко пливла назад; Охоронець відчув з правого облавку легку протидію, адже навіть така маленька лопать, як долоня, сповільнювала плавний рух. А ось тепер Амбрас витягує руку з води — Берінг почув звук крапель, притодія стала меншою, зникла зовсім.
«Чому вас тоді запроторили до табору?» До табору. Чому людей взагалі хапали у квартирах, кімнатах, садах чи якихось усамітнених прихистках у глушині й кидали до табору? Чому напівмертві від голоду будівельні загони поставили біля каменедробарки та в інших кар'єрах рівні ряди бараків, а прямо за ними — крематорії?
На майже забутих уже вікторинах і в години запитань і відповідей, які проводилися на моорському плацу з нагоди кожної стелламур-party, днем раніше чи пізніше, офіцер інформаційної служби постійно вигукував такі питання в мегафон і писав їх на величезній грифельній дошці. За правильну відповідь — її теж треба було загорлати в мегафон чи написати крейдою на дошці — будь-який з учасників цих заходів міг одержати виграш: кілька пачок маргарину, пудинг-напівфабрикат чи блок сигарет без фільтру. Навіть тепер громада, чисельність якої значно зменшилась, збиралася в моорському секретаріаті послухати радіопередачу, в якій поміж музичними заставками й доповідями з воєнної історії ставилися ті ж самі давні запитання. Той, хто, надряпавши старі відповіді на листівці польової пошти, надсилав їх на адресу армійської радіостанції, ставав учасником лотереї, яка обіцяла дрібні виграші й навіть поїздки до далеких зон окупації. Кур'єр, що раз на тиждень відвозив пошту з Моору на рівнину, мусив доставляти такі листівки безкоштовно.
Берінг теж часом заповнював для матері такі листівки (батько не мав нічого про це знати) і відносив їх до секретаріату; якось він навіть виграв каталог американських лімузинів, а іншого разу — талон на відвідування бейсбольного матчу у найбільшій казармі рівнини. Але батько не міг допустити, щоб його син чи взагалі будь-хто ще, ким він міг командувати, роз'їжджав у військових ешелонах його колишніх ворогів. Талон і досі стирчав як закладка поміж кольорових ілюстрацій і схем двигуна в тому виграному каталозі — єдиній книжці, яку Берінг приніс із кузні до Собачого дому.
Чому вас тоді запроторили до табору? Тут, у човні, посеред озера і на видимій відстані від Сліпого берега, це запитання дивним чином прозвучало інакше, ніж у радіовікторині; на питання вікторини будь-хто з моорців міг відповісти хоч уві сні.
Берінг часто бачив Собачого Короля розлюченим, проте не помічав, щоб він коли-небудь підвищував голос чи тим паче кричав. Амбрас і тепер не кричав, але перші фрази його відповіді прозвучали настільки люто, що рибалка, який на певній відстані перетинав їхній курс, з цікавістю підвів голову.
— Чому? Тому що я їв за одним столом з однією жінкою і спав з нею в одному ліжку. Тому що проводив з цією жінкою кожну ніч і збирався й далі з нею жити. І тому що я розчісував пальцями її волосся. Вона мала довге, хвилясте волосся, а моя рука тоді була ще рухливою, розумієш. Ніщо й ніколи не струменіло так крізь мої пальці, як це волосся. Пізніше я бачив таке лише в таборі, у залі, куди було звалено лляні мішки з відрізаними косами, кучерями й жмутками — сировиною для матів, перук, матраців, і хтозна для чого ще…