Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького
- Автор: Горобець В. М., Горобець М. М.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0873-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького». Краткое содержание книги:
• Русь у другій половині XI — першій половині XIII ст.
• Держава Романовичів
• Українські землі й Велике князівство Литовське
• Україна в складі Речі Посполитої
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Не завершивши через нехіть підляської і волинської шляхти та магнатерії справи правового закріплення інкорпораційних актів у визначені раніше терміни, король назвав 14 травня останнім днем прибуття урядників і шляхти на сейм до Любліна А для того, щоб схилити шляхетський загал новоінкорпорованих українських земель до позитивного для короля і Корони Польської рішення, Зиґмунт II Август показово покарав за ігнорування його наказу двох найвищих достойників Підляшшя — Василя Тишкевича і Григорія Тризну, позбавивши їх відповідно урядів підляського воєводи та підляського каштеляна.
Рішучий крок короля остаточно переконав шляхетський загал у серйозності його намірів і необхідності виконати волю монарха. І хоч Зиґмунту II Августу довелось ще раз переносити дату складання присяги волинянами, цього разу на 23 травня, справу було залагоджено. Першим для складання присяги з Волині прибув троккайський воєводич Петро Збаразький, слідом за ним приїхали маршалок Василь Загоровський, луцький біскуп Пйотр Вербицький. А вже по завершенню остаточного терміну дії королівського ультиматуму (що безумовно не було випадковим збігом обставин, а, швидше за все, засвідчувало особливий князівський гонор) до Любліна прибули фактичні господарі Волині: київський воєвода Костянтин-Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чорторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький.
З’явившись у сенаті 24 травня, волинські князі ще раз поставили перед королем вимогу запевнити їм гарантії збереження в недоторканності їх старожитніх прав і толерантного ставлення до їхньої віри, а після отримання від Зиґмунта II Августа та сенаторів такого запевнення — присягнули на вірність Короні. Першими це зробили київський воєвода князь Острозький і волинський воєвода князь Чорторийський, а за ними — князь Корецький і князь Вишневецький.
Прилучення до Корони Підляшшя і Волині актуалізувало проблему подальшої долі решти України-Русі — Київщини і Брацлавщини. Маршалок посольської палати Станіслав Чарнковський безапеляційно заявляв з цього приводу, що вже здавна «Київ і Київське князівство належали до Корони і всі його князі були васалами короля і Корони». І коли за інших умов подібні «історичні пізнання» польського політика безумовно зустріли б гідну відсіч, то тепер під такою версією минулого ладні були поставити свої підписи і шляхтичі та князі з Волині й Підляшшя. Адже об’єднання українських земель у складі Корони Польської безперечно сприяло концентрації мобілізаційних можливостей краю перед загрозою кримських вторгнень. Крім того, прилучення до решти коронних земель Київщини вселяло надію на більше бажання польської шляхти при її захисті від зазіхань російського царя, котрий перед тим оголосив себе її «отчичем і дідичем».
За таких умов 6 червня князь Острозький без жодного опору склав повторно присягу королю і Короні — цього разу вже як воєвода київський. Одночасно з Київським було інкорпоровано до складу Корони і Брацлавське воєводство, яке, як уже відзначалося вище, дивним чином виявилося долученим до Волині. За нього присягу склав воєвода Роман Сангушко.
Відтак уся Україна перейшла зі складу Великого князівства до — Корони Польської. Найбільше ж, на що спромоглось місцеве лицарство, то це прийняти ухвалу сеймику Мозирського повіту, що входив до складу Київського воєводства, про збереження своєї належності до складу Великого князівства, попри інкорпорацію воєводства до складу Корони.
Загалом же на довготривалому й такому бурхливому Люблінському сеймі 1569 р. українська знать трималась «мінімалістичної програми», відстоюючи недоторканність місцевих звичаїв і порядків, свободу віросповідання. Вимоги політичного характеру — як то визнання України-Русі третім повноправним суб’єктом нової федерації — українські князі й земські посли навіть не ставили.
Своєрідним маніфестом української делегації на Люблінському сеймі стала промова князя Костянтина Вишневецького (молодшого брата славетного козака-князя Байди (Дмитра) Вишневецького). Відстоюючи право Русі на збереження її давніх прав і вольностей, князь говорив: «І на цьому перед Вашою Королівською Милістю наголошуємо, що ми погоджуємось [на інкорпорацію] як люди вільні, свобідні, щоб це не принизило нашої шляхетської гідності. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимось, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю... Також просимо, оскільки ми різної віри, а власне, ми — греки, то щоб нас і в цьому не було принижено і щоб нікого не примушували до інакшої віри...»
І варто зауважити, українським князям вдалось досягнути у цьому успіху. Насамперед, попри вироблену в Короні традицію рівності всієї шляхетської братії, за титулованими родами з України (як, власне, і Литви) було збережено їхні почесні титули. Православна віра отримувала гарантії толерації; номінування на уряди і посади не повинно було залежати від віросповідання кандидата. Окремо йшлося про непорушність місцевих традицій і звичаїв. Основним законодавчим кодексом і надалі залишався Литовський статут.
Давалися гарантії збереження цілісності новоприєднаних територій та їхнього адміністративного й судового поділу. Всі земські уряди й почесні звання мали надаватись лише мешканцям відповідних земель. У виданих Підляшшю, Волині, Київщині та Брацлавщині інкорпораційних привілеях наголошувалось на їх приєднані до решти земель Корони Польської як «рівних до рівних, вільних до вільних». Важливим для української аристократії було визнання королем права її земельної власності, навіть незалежно від того, існували на неї документи чи ні. На папері були враховані й національно-релігійні потреби українців. Православні отримували такі ж права, як і католики.
У публічних практиках нової держави гарантувалось збереження «руської мови» — «у всіх судових справах..., а так само з нашої коронної канцелярії листи до них у всіх наших королівських і земських потребах повинні писатись і надсилатись на вічні часи не якимось іншим, а лиш тільки руським письмом...» Тобто сеймова конституція 1569 р. гарантувала збереження «руської мови» як у структурі адміністрування, так і судочинства та життя публічного, тобто на місцевих сеймиках. Щоправда, мовою сейму залишалася польська. Польською мовою чи латиною були зафіксовані базові права, що надавались обивателям Речі Посполитої.
Такою була буква Люблінської унії 1569 р. Реалізація ж задекларованих і, слід сказати, доволі передових як на той час ідей повною мірою залежала від людей, покликаних їх втілювати в життя.
Устрій Речі Посполитої: територія, влада, державні символи
Держава, що виникла в результаті Люблінської унії 1569 р., стала однією з найбільших тогочасних європейських держав. На час її появи на історичній арені вона мала величезну територію — 815 тис. кв. км, на якій проживало 7,5 млн мешканців.
Станом на останнє десятиліття XVI ст. коронні землі Речі Посполитої поділялись на двадцять два, а великокнязівські — на вісім воєводств. Останні ж своєю чергою ділились на повіти, а інколи — на рівнозначні їм землі. Подекуди (швидше як виняток, а не як правило) землі залишались поза межами воєводств, або ж зберігали історичні назви, наприклад князівства.
Території, на яких проживало етнічно українське населення, входили до складу Київського, Брацлавського, Подільського, Волинського, Руського та Белзького воєводств. Після успішного для Речі Посполитої завершення війни з Москвою, зафіксованого умовами Деулінського перемир’я 1618 р., за яким до складу держави увійшли Смоленщина, Чернігівщина та Сіверщина, останні тривалий час перебували в адміністративному управлінні королевича Владислава, а насправді — короля. І лише 1635 р. у складі Корони було утворено Чернігівське воєводство, до складу якого увійшов і Новгород-Сіверський повіт.