Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Я ніколи про це не забуваю, — мовив Ерагон і замовк, чекаючи на відповідь ельфійки, але Арія, схоже, пропустила його слова повз вуха.

Сидячи на краю стола, Вершник додав:

— Ти не мала мене шукати, бо в мене й так усе було б гаразд.

— Можеш казати будь-що, але я не була в цьому впевнена.

— Але як ти мене знайшла?

— Спочатку я довго міркувала над тим, яким саме шляхом ти пробиратимешся до варденів. І на моє превелике щастя, думки привели мене в місцину, що лежить за сорок миль на захід. А потім я знайшла тебе за шепотом землі.

— Аріє, я тебе не розумію.

— Вершник на те й Вершник, щоб йому було дуже складно залишатися непоміченим. І ті, хто має вуха, щоб чути, й очі, щоб бачити, можуть досить легко помітити й зрозуміти всі знаки. Адже птахи співали про твою мандрівку, тварини несли на собі твій запах, а дерева й трава зберігали твої сліди й доторки. А крім того, зв'язок між Вершником і драконом такий сильний, що всі, хто чутливий до сил природи, спокійно можуть його відчути.

— Аріє, колись ти обов'язково маєш навчити мене цього трюку.

— Це не трюк, це просто вміння помічати те, що тебе оточує.

— Але чому ж ти тоді прийшла до Істкрофта? Адже було б значно безпечніше зустрітись зі мною за межами селища.

— Так само, як і тебе, мене привели сюди певні обставини. Ти ж не прийшов сюди з власної волі, правда?

— Авжеж, — юнак розправив плечі, відчуваючи втому від довгої мандрівки, а потім махнув убік її сукні й поцікавився: — Невже ти вирішила відмовитись від сорочки й штанів?

— Так, але тільки на час цієї подорожі, — з ледь помітною посмішкою на вустах відповіла Арія. — Я дуже довго живу з варденами, проте й досі інколи забуваю, що люди намагаються розрізняти чоловіків і жінок за допомогою вбрання. Для мене це дуже дивний звичай, та й хто міг мене до нього привчити, моя мати? Адже тоді вона була на іншому кінці Алагезії. — Арія трохи зам'ялася, так, ніби сказала більше, ніж було потрібно, але миттю себе опанувала й мовила: — В усякому разі… Цю сукню мені довелося вкрасти відразу ж після того, як я залишила варденів, і, схоже, саме через неї я мала клопіт із якимись пастухами.

— Вона якраз твого розміру.

— Я ж чаклунка, і кравець мені ні до чого.

Ерагон посміхнувся собі під носа.

— А що будемо робити зараз? — спитав він.

— Тепер будемо відпочивати, бо завтра, перш ніж зійде сонце, ми вислизнемо з Істкрофта так, щоб нас ніхто не помітив.

Ерагон умостився біля дверей, а ельфійка лягла на ліжку, бо інакше не могло й бути. Зрештою, юнак зовсім не боявся, що хтось ризикне вломитися до них посеред ночі, але навіть якби це сталося, то було б дуже смішно, якби нападники побачили його на ліжку, а ельфійку на підлозі.

Година спливала за годиною, а Вершнику так і не вдалося заснути — у його голові роїлося безліч думок, яким він не міг дати ладу. Він думав про Арію, про те, що вона, не вагаючись, порішила б Слоуна на його місці, й про свої заплутані почуття до ельфійки, в яких було годі розібратися. З одного боку, він хотів бути з нею. Однак Арія розбила всі його сподівання, і тепер юнак не знав, що його робити далі, оскільки дуже добре усвідомлював, що всі його спроби були, є і будуть марними.