![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— Гидота! — мовив Змагор від серця, — повна відсутність краси і гармонії…
Я аж загальмував від несподіванки і Змагор, котрий йшов позаду, ткнувся мені у спину. Потім я згадав, що цей селянський хлопець усе-таки був сином коханки князя Ведангського… І був доволі освіченим як на свій вік.
— Тоді чого вас усіх понесло до Квітану? Мало вам вдома краси і гармонії?
— Ну, я міг би спитати, чого тебе понесло до Квітану, — пирхнув Змагор, — та ще й убрало в зелене… В рабстві, брате Білозіре, ще менше краси і гармонії, ніж навіть у страті на палі… Там відмучився, та й помер, а тут доводиться жити і плодити рабів. А найгидкіше, що діти твої, або онуки так звикнуть до рабства, що воно їм почне подобатись… Вони й мову моанську вже не вчитимуть з потреби, а любитимуть усім серцем… Вони на батьків та дідів казатимуть — «темне селюччя»… Вони гидуватимуть нашою одежею, а вбиратимуться в їхнє… Пісень їхніх співатимуть… Вони вважатимуть, що служити в чоррах є честю… Вони спалять потаємні капища і набудують церков… І що воно буде?
— Тиша і спокій! — хмикнув я, — повна гармонія…
— Це точно, — мовив Змагор, — та, якщо таке має статися завтра, то нехай я помру сьогодні… Хоча помирати буде сумно… Я ж одружився!
— Невже?
- Її звати Купавою, — повідомив Змагор, — ти її мусив бачити тоді, коли гостював у нас…
— Не пам’ятаю, — зітхнув я, — тоді таке коїлось, не до дівчат було.
— Красуня — на весь Веданг, — мовив хлопець замріяно, — і вже вагітна! Оціни…
— Мужчина, — сказав я з деякою заздрістю, — а пані княгиня часом не той?
— Та ніби ні, - озвався Змагор, — якби щось таке було, жінка уже б мені розказала… Вона — покоївка панни Ружени, а панна Ружена з пані Конвалією нерозлийвода.
— А що то за залицяльник з’явився у панни Ружени?
— Та, — вимовив Змагор з несмаком, — одне слово — імперець
— Моанець? — не зрозумів я.
— Та ні… Байстрюк імперії… Син моанця і кедазької дівчини…
— Кеян-Шордон Шреж, — згадав я колись прочитане у листі Веданга, — бідолашна Ружена.
— Панну від нього нудить, — вимовив Змагор з огидою, — я ще чого хвилююсь… В Гнізді Драконів нині самі жінки… Якби якоїсь біди не сталося… Повстання туди не докотилося, але все одно… Як надивився я на оце все… На жінок понівечених… І щось почав непокоїтись… Щоправда, панна Ружена б’ється незгірше за «тінь» і може розігнати навіть ватагу грабіжників, але усе ж таки вона… панночка. Ну, ще челядь, але то все мирні селяни…
— Нічого там не може статися, — сказав я твердо, — це далеко звідси…
Розмова трохи підбадьорила мене. І ось чому… Я впевнився, що Веданг не загине у Квітані… Адже у нього ще має бути син… Оте вогняне дитя…. Ми виберемося, виберемося… І він мені пробачить…
Йшли ми кілька днів, все лісом, в основному вночі, а вдень — відсиплялися та годували комарів. Четвертого дня Світлян Радко звернув у бік Данаділу. З Ведангом зосталися лише його «тіні» і я… Він так і не заговорив зі мною. Наче мене взагалі не існувало…
Промандрувавши ще одну ніч, ми вийшли на криївку, в якій Веданг зі своїми «тінями» днювали на шляху до Квітану. Це була самотня лісова хатина, крита ґонтою. Господар, старий сивовусий дід, прийняв нас з усією гостинністю, на яку був здатен. Він жив у цій глушині змалечку. Швидко ми всі уже сьорбали суп з дичини, не забувши, однак, виставити варту.
— Я тим синочкам тоді підогрію, — піклувався дід вартовими, — але ж, пане дивний…
— Так, батьку? — озвався Дракон
— Погані там справи, еге ж?
— Погані, батьку…
— Був би я молодший, — зітхнув старий, — я в першій повстанці був, і в другій… На третю вже сили не вистачило…
Грюкнули двері і до хатини вскочив Змагор, що був на варті.
— Чорри в лісі, - гукнув, — там їх — як черви!
З горища зіскочив другий вартовий.
— Оточені! — сказав, — вони з усіх боків… Не вирватись…
— Оце тобі голос! — озвався дід, — синочки, ви закладіть двері… А у льосі в мене, хай хтось спуститься… Пороху діжечка та кулі у мішечку… У куточку, за діжкою з грибами… А пістолі, чотири штуки, приховані он у тому кутку під половицею…А ще два — на горищі. Там я схованку прилаштував…. Беріть оце все, діти, та й бийтеся… І мені, старому, дайте пістоля…
Затріскотіли постріли… Двоє ведангців забрались на горище і тепер палили звідтіля. Воїн і ще троє били з вікон, старанно націлюючись. Ми зі Змагором набивали пістолі. Дід спершу помагав нам, а тоді поліз на горище до хлопців.