Божа кара
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 966-579-250-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Божа кара». Краткое содержание книги:
Загорнувши Вілена замалим не з головою в зумисне прихопленого кожуха, повезли на заставу.
Привезли, розкушкали, відігрівали в натопленій кімнаті, вгощали всім, що було найсмачнішого, а він усе видирався з материнських обіймів, усе поривався надвір, до солдатів, до собак та коней, за якими, здається, занудьгував більше, аніж за батьками. І, поки не привели силоміць обідати, протовкся в казармі.
Закінчивши суворовське, Вілен не вагався й хвилини: тільки в прикордонне училище! Ще на довгі роки розлуки, ще далі од батька й матері, — лише короткі листи, в яких — жодної скарги, жодного натяку на злигодні чи труднощі, все «о’кей», все нормально. Щоразу син приїжджав усе дорослішим, і, впізнаючи в ньому себе, молодого, Микола Захарович ним потай гордився. Мріяв: син піде ще далі, ніж він; закінчивши на «відмінно» училище, подасть документи до академії. Досить того, що батькові довелося сьорбнути гіркого без академічної освіти: хай у тебе й сто зірок у голові — годі й думати про генеральські погони, отак майором чи підполковником і підеш у відставку. Син мовчки слухав, не заперечував, а коли за нього вже бралася й мати: «Вспомни, сколько мы отмучились на заставах» (Мадюдя служив уже в загоні, в райцентрі, та й то — Боже! — райцентр: великий, продутий всіма вітрами кишлак з єдиною — по коліна пилюки — вулицею)… коли Надія Іванівна бралася теж умовляти сина, відповідав:
— Сперва надо окончить отличником, а потом уже думать об академии.
Пізніше виявилось: лукавив синок, не казав батькам правди. Бо, хоч і закінчив на «відмінно» училище, навіть не думав посилати документи до академії, а подав рапорт, що хоче служить на заставі. «Иначе не мог, — написав у листі. — Не позволила совесть».
Попожурилася ж Надія Іванівна. Найбільше боялась, що син невдало одружиться. Скільки вона перебачила молодесеньких офіцериків, які прямо з порога училища поспішали до загсу. І то добре, як траплялася пристойна пара, а не якась вертихвістка. Обсіє дітьми, зав’яже світ, і — прощай, академіє! «Вот этого вы и не должны бояться, — сміявся Вілен. — Моя невеста еще в люльке лежит».
Отож лишалося покластися хіба що на розважливу синову голову.
Вілен поїхав служити за тридев’ять земель од Паміру — на далекі Карпати. Зустріли цю звістку з полегшенням: все ж там будуть людські умови, Європа ж, а не оцей Богом забутий закуток Азії. Та якби ж не було так далеко! Надія Іванівна не могла й уявити собі, як вона житиме за тисячі кілометрів од єдиного сина. Досі спокійна й урівноважена, взялася за чоловіка: що хочеш роби, а ми повинні бути поруч із Віленом!
Отут і згадав Микола Захарович про виразку шлунка та хронічний бронхіт, нажиті за роки бездоганної служби на Курилах та на Памірі. Подумав, та й став писати рапорт за рапортом, та й дописався б, мабуть, до того, що розгніване начальство без зайвих вагань виперло б його «на гражданку» з мізерною пенсією та без будь-якого притулку. Були такі випадки, були, коли хоч у двірники подавайся, щоб мати такий-сякий дах над головою. Та доля ще опікувалась Мадюдею, і на один з його рапортів лягла доброзичлива резолюція: «Откомандировать в Москву, в распоряжение штаба», а там уже й зовсім фантастично поталанило — зустрів свого однокашника: спали ліжко до ліжка всі роки, проведені в прикордонному училищі.
— Мадюдя?
— Так точно, товарищ генерал!
— Ну зачем же так официально!
Високо, високо злетів однокашник, генеральські погони були наче влиті в пошитий з голочки мундир, випещене обличчя не відало ні курильських вітрів, ні памірських морозів.
— Хочется к сыну поближе?
— Так точно, товарищ генерал! — І обережно додав: — Кажись, заслужил.
— Заслужил, заслужил, — поклав пухку руку, що не знала іншої зброї, крім самописки, на рапорт Мадюді. — Киев подойдет? — примружився лукаво. — По глазам вижу, что подойдет… Ну, ставь, братец, бутылку… Или постой: отужинаем в моей берлоге.
«Берлога» була в центрі Москви, на проспекті Калініна. Щось середнє між храмом і Кремлівським палацом. Видно було: люди тут не просто живуть, а посідають одне з привілейованих місць у вищому світі. Мадюді від люстр, від бра кришталевих і в очах зарябіло.
Хазяїн провів гостя одразу до свого кабінету, від підлоги до стелі обшитого дубом; стіл, крісла, стільці й диван могли правити за музейні експонати, а з портрета на стіні строго дивився генерал-полковник із зіркою Героя на кітелі.
— Бывший муж моей Дашеньки, — поштиво сказав генерал. — Погиб в пятьдесят седьмом. При исполнении…