Лабіринт
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Лабіринт». Краткое содержание книги:
Художня тканина повістей та оповідань відзначається виразними портретними характеристиками, гострим сюжетом.
Вчені розступалися, даючи дорогу Магові. Старий твердим кроком підійшов майже до самісінького краю, підняв угору білу кам’яну дощечку, всіяну магічними знаками та формулами, і суворо сказав:
— Ти чуєш, Світило, я знаю твоє істинне ім’я!
І враз капітан відчув, як світ перетворився на велетенський храм. Голубе склепіння неба, що спирається на тьмяві гірські пасма в далині, оця ось Обсерваторна гора в центрі, Маг, що розмовляє із Світилом…
Урочиста напруга відбивалася на лицях, хоча колеги (капітан це добре знав) досі були настроєні, звичайно, іронічно. Та в цей момент усі ніби відчули подих атавістичного страху. Але то була тільки мить, їх наче пронизав квант психічної енергії з далекого минулого. Мить промайнула, і вони просто з цікавістю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловічок то показував білу кам’яну дощечку, на якій було вирізьблене коло з променями, то сварився костяними магічними паличками, наголошуючи на тому, що йому відоме якесь інше, справжнє ім’я Світила. Потім, заткнувши дощечку та палички за пояс, він узявся обома руками за голову пантери.
— Дивись! Це Богиня Смерті!.. Міцні в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бійся Богині Смерті, о Світило, вона невблаганна, чуєш? Світи нам, як і раніш, давай достатньо тепла! Це я тобі наказую, всемогутній Маг!
Він дивився просто в золоте сонячне око, ні на секунду не відводячи погляду. Фарба на обличчі почала розтоплюватись і стікати рівчаками зморщок — здавалося, тече кров і скапує з підборіддя на задихані груди.
— Гляди ж, начувайся!
Старий повернувся і, навіть не глянувши на присутніх, наче тут нікого й не було, рушив до сходів.
Капітанові не хотілося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалік палаців, де мали розійтися, капітан сказав:
— Ну що ж, наші вартові Неба будуть пильно стежити за ним… Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобі пристати на наш бік!
Старий повернув до капітана криваве обличчя, прискалив око і вже хотів щось сказати, але перебило темне кружальце, прикріплене над верхньою кишенькою капітанового кітеля. Звідти прозвучав голос Кені:
— Імпете, сніданок готовий!
— Іду, — відповів капітан, кивнув Магові і рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначніші прихідці з неба.
Маг і раніше спостерігав їхні перемови на далеких відстанях, але кожного разу це його вражало. «Ну звичайно ж, це боги, а не признаються», — подумав старий, човгаючи до свого гранітного палацу.
Ява первісної драми
— Мабуть, сама планета відчуває небезпеку і створює для нас надзвичайно сприятливі ситуації,— сказав капітан Імпет у мікрофон, коли йому повідомили, що у визначеній ними геодезичній ділянці знайдено простору печеру, вимиту невеликою підземною річечкою. — Отже, приміщення для машинного залу є?
— Ідеальне. От побачите — пересвідчитесь. А щодо сприяння, — голос керівника пошукової групи забринів радістю, — то планета підсунула нам ще один гостинець…
— Який?
— Комору із чудовою залізною рудою. Та ще й зробила широкий вихід на поверхню — ніби знає, що в нас мало робочої сили.
— Координати передайте в пам’ять світловода.
Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: задум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звідусіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її «раціональною» філософією життя. А ситуація різко змінилася: світило стискується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев’ять кілометрів.
Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світловодної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану приємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна планета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам стався — планета прийняла їх, а вони — планету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…
У пам’яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвиватиметься швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонарної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситуації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?