Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
Він ступив на дорогу. І так був злився з машиною в одне ціле, що в нього склалося враження, ніби він виходить не з автомобіля, а з самого себе, з власної шкіри, із свого єства, — це було щось нез’ясовне, незбагненне й водночас зрозуміле, коли подумати, що автомобіль уже витворював частину його кістяного кузова, його м’язів, його нервів, його флюїдів…
Він перебував у такому стані, ніби випускав із себе дух, ніби в його тіла скінчилося пальне і його душа мусила висідати з його кістяка, з його тіла, з його особи, кинувши їх на дорозі… Вмерти — це висісти з себе, покидаючи двигун, колеса, кузов, висісти зі своєрідної людської машини, в якій не стало пального, опинитись саме в такому становищі, як оце він тепер. І йти… а куди? Той, хто вмирає, хто висідає з самого себе, йде туди… Якесь невідоме відчуття — висісти з живої тілесної машини, в якій їхав, висісти з чогось, покинути щось, невідь-що, забираючи з собою невідь-що…
Чиста піжама, сигарета… Там, у шухляді, в нього лежить пачка добрих сигарет. Сірники… Сірники чи запальничка? Його запальничка не діє, треба запалити сірника. Полум’я й дим. Подушка під головою, Сімонета перед очима.
То ти не хочеш знайомитися з нею, Шалений Мураху? Рікардо йшов тепер пішки, покинувши машину без пального біля брівки тротуару просто на вулиці, де смерділо рибою й вологою сіллю, бо там містилися майже всі рибні крамниці міста, і йому згадалось, як він запитував свого приятеля, — щоб тільки той не торочив йому про Ганді, — чи хотів би познайомитися з Сімонетою. Мурах насупив брови, — або, як він висловлювався, тому що полюбляв жонглювати словами, «набровив супи», — і відповів, що ні. Дивно. Рікардо був неабияк здивований, почувши таку відповідь від товариша, який мав славу «влюбливого мураха» або «платонічного Дон Жуана», як він прозвав себе сам.
«Познайомиш мене з Сімонетою, — сказав він, — коли я виграю в лотерею. Отоді й познайомиш. Ніжно-рожеве кохання, весна, гроші, подорожі й дівчина-мрія. Коли я виграю в лотерею, то, може, мені захочеться помандрувати з цією дівчиною в епоху Відродження, якщо, звичайно, вона справді схожа на красуню Сімонету з «Весни» Боттічеллі. Бо тут є одна заковика… Зрештою, не штука витратити сотні тисяч доларів на картину, як це роблять дурноверхі американські мільйонери, — куди важче створити собі уявний світ, пожити, як у романі, але пожити по-справжньому — розумієш? — не знаю як це краще пояснити…»
Рікардо прискорив ходу. Його дім був уже зовсім близько.
Мабуть, і йому, коли він зараз прийде додому і розгорне альбом, захочеться виграти в лотерею, захочеться пережити з Сімонетою оту нереальну реальність картини Боттічеллі. Пожити б із Сімонетою Матісано одну весну, бодай однісіньку весну…
Він устромив ключ у замок, у знамениту щілину, подібну своєю формою до літери «S», — такі вони, сучасні замки.
Справді, це було б фантастично… Витратити сотні тисяч доларів, щоб пожити, як у якійсь знаменитій картині. Як це робиться, він не знав і не розпитав тоді в Мураха.
Замок піддався ключеві, і двері плаксиво заскрипіли на своїх прадавніх завісах. У коридорі горіла одна електрична лампочка.
Він так і не спитав у Мураха що той мав на увазі під словами «пережити епоху Відродження». То, мабуть, не справжнє життя, а вистава з декораціями, костюмами, якийсь вертеп…
Пройшов до себе навшпиньках. У сусідній кімнаті спали батьки, Повернув вимикач, сяйнуло світло… і наче хто бурхнув на нього відро крижаної води.
Книжки й альбоми зникли…
Але хто, хто міг узяти їх з його ліжка? А вони ж не його. Якщо не знайдуться, Мурах за них зітне йому голову…
В розпачі вибіг у коридор, затарабанивши у двері до батьків.
— Мамо! Мамо!
— Що таке, синку? Ми вже лягли.
— Я тільки хотів спитати. Ти не знаєш, хто взяв альбоми, що лежали у мене в кімнаті на ліжку?
— Я.
— Куди ти їх поклала?
— Не поклала, а сховала.
— Але ж вони не мої, то…
— Еге ж, знаю твого приятеля — отого, що у величезних окулярах, тим-то я й не кинула їх у вогонь. Подумати лишень: голі чоловіки й жінки!
— Але ж то репродукції відомих майстрів. Куди ти їх поклала?
— Вони тут, у мене.
— Де саме?
— Під ліжком.
— Вони мені зараз потрібні.
— Е ні, сину, грішити я тобі не дам!
— Мамо! — Він зціпив кулаки й мало не став висаджувати двері, та вчасно схаменувся. Адже мати тут ні при чому, подумав він, це облудне фанатичне суспільство втручається в його особисте життя.