Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Гетьман прискорює ходи. Підручний старшина біжить наперед. «Тихо там! Гетьман іде!»
Гамір тихне. Козаки розступаються. Менше сміливі зникають у товпі, цікавіші стають кругом.
На землі рушається щось. Несміливо, крадьки підносить готову, — чоловік. Очей йому не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий, — сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому дальше не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці, і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, дряпав, як кіт, — тим ще гірше своїх напасників дражнив.
Побачивши перед собою старшину, а дальше цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шараварів, — соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе
— За що ви так його збили? — питає гетьман.
— Шпиг, ясновельможний пане гетьмане, — відповідають.
— По чім знаєте, що шпиг?
— Шлявся по цілім таборі підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема.
— Правда це? — спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може вся була в крові.
Гетьман головою покрутив.
— І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить? — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.
— Та це він ріжок з табакою тримає, — відповіли козаки
— Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спрібував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'ягке і кість тонка — чи не шляхтич який!
Гетьман глянув і мусів признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаравари і кобеняк і відвести до свого шатра.
Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.
Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства
Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.
ШПИГ
— Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору
Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.
Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами
Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.
Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:
— Ступай!
Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.
Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?
Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.
Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають.
— До побачення!
Орлик і Ломиковський не відходили.
— Не спішитесь?
— А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський.
— Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..
— Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.
— За добре діло варт і муки прийняти.
— Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?