Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Навряд чи це можливо.
А як не вона, то хто ж іще?..
Мустангер віддав би коня, ілий табун, усе на світі, аби тільки знати напевне, що то дарунок Луїзи Пойндекстер.
Минуло два дні, а таємничий благодійник так і лишався невідомим.
Згодом поранений отримав ще один приємний сюрприз, дуже подібний до першого, — такий самий кошик, а в ньому знов пляшки та свіжі ласощі.
Спробували й цього разу розпитати служницю-німкеню, але з тими ж наслідками: «джентльмен приніс», той самий «незнайомий джентльмен». Додати вона могла тільки те, що «джентльмен» був «дуже чорний», у глянсуватому капелюсі, і під'їхав до готелю верхи на мулі.
Скидалося на те, що мустангер не дуже зрадів з такого опису невідомого благодійника, але своїх думок з цього приводу він не звірив навіть Фелімові.
Та ще через, два дні, коли з'явився третій кошик — йго привіз той-таки «чорний джентльмен» у глянсуватому капелюсі й верхи на мулі, — Морісові думки повернулися з небес на землю.
Цю переміну спричинив не вміст кошика, що нічим не різнився від двох попередніх, — а зміст записки, прив'язаної стрічкою до плетива.
— То це всього-на-всього Ісідора! — пробурмотів мустангер, побачивши напис на згорнутому папірці. Потім з байдужим виглядом розгорнув його і став читати.
Записку було написано по-іспанському. Ось її дослівний переклад:
«Донові Морісіо Джеральду.
Дорогий сеньйоре!
Цей тиждень я гостювала в дядечка Сільвіо. Там я почула, що Вас поранено й що в готелі не приділяють Вам належної уваги. Прийміть, будь ласка, цей скромний дарунок як пам'ятку про ту величезну послугу, яку Ви мені зробили. Пишу, вже сидячи в сідлі, і зараз мій кінь понесе мене додому, до Ріо-Гранде.
Мій благодійнику, рятівнику мого життя і ще дорожчого для жінки — честі! Прощавайте, прощавайте!
Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос».
— Спасибі тобі, мила Ісідоро! — тихо мовив Моріс, згортаючи записку й недбало кидаючи на ліжко. — Завжди вдячна, дбайлива, добра. Коли б не Луїза Пойндекстер, може, я й покохав би тебе.
Розділ XXIII
КЛЯТВА ПОМСТИ
Нудячись у своїй кімнаті, Колхаун не міг би похвалитися такою відданою турботою про себе. Хоч і лежав він серед розкошів, проте знав, що немає в світі людини, якій він був би дорогий. До денця душі себелюбний, він не вірив у приязнь і не мав друзів, і тепер, прикутий до ліжка, — а як він знав, воно могло стати й смертельним ложем, — карався думкою, що нікого не обходить, чи лишиться він живий, чи помре.
Коли до нього й виявляли якесь співчуття, то тільки з родинного обов'язку. Та й навряд чи могло бути інакше. Його поведінка щодо двоюрідних брата й сестри не прихиляла і їх до нього, а його дядько, гордий Вудлі Пойндекстер, почував до Колхауна мало не відразу, змішану з підсвідомим острахом.
Щоправда, це почуття виникло у плантатора не так давно, і причиною його стали особливі стосунки між ним і племінником. Як уже мимохідь згадувалось, то були стосунки боржника й позикодавця, і в ролі боржника опинився старий Пойндекстер. Той борг поступово так зріс, що Кассій Колхаун уже став фактичним власником усього маєтку Каса-дель-Корво і в першу-ліпшу мить міг заявити на нього свої права.
Добре розуміючи цю свою перевагу, Колхаун останнім часом використовував її, щоб домогтися руки своєї двоюрідної сестри Луїзи, в яку він давно вже був безтямно закоханий. Він переконався майже напевне, що сама дівчина нізащо не погодиться стати його дружиною: вона лишалася байдужою до всіх його залицянь і навіть не завдавала собі клопоту приховувати свою байдужість. Тоді він пустив у діло свою особливу владу над її батьком і твердо постановив собі не відступатися й не приймати жодних заперечень.
Тож і не дивно, що, лежачи з тяжкими ранами в ліжку, відставний капітан не був оточений такою дбайливою увагою родичів, яку вони могли б виявити до нього за інших обставин.
Поки над ним тяжів страх смерті — а так воно й було якийсь час, — Колхаун начебто трохи полагіднів до своїх домашніх. Але той мирний настрій тривав не довго, і, тільки-но хворий відчув, що починає одужувати, до нього знов повернулась уся його вроджена злостивість, ще й посилена гіркотою недавньої поразки. Він завжди любив хизуватися своєю зухвалістю й верховодити в будь-якому гурті, що збирався навколо нього, і сама думка про те, що тепер ніхто в Техасі не повірить у його вищість, боляче краяла йому душу.
Показатися переможеним в очах усіх дам селища, а надто в очах коханої жінки, та ще й зазнавши поразки від того, кого він вважав своїм суперником у коханні, — якогось безрідного пройдисвіта, — знести це було йому понад силу. Певно, така ганьба пригнітила б кожного; що ж до Колхауна, то його мало не корчило з люті й гіркої досади.