Україна у революційну добу. Рік 1919

Отже, зовсім не вважаючи С. Петлюру випадковою людиною на політичному Олімпі України, не можна твердити, що доля в даному разі виявилася прихильною до українства. Головний отаман начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо, і невідворотного явища. Не відмовляючи отаманщині у певній об'єктивній зумовленості, логічно допустити, що вінчати її мала відповідна політична фігура, поведінка якої, в свою чергу, природно стимулювала поширення згубної практики, принаймні — не перешкоджала їй, звісно, до тих критичних моментів, коли поставало питання про саму верховну особисту владу.

Пізніші дослідження феномена отаманщини мало що додали до розуміння причин його появи і сутності. Хіба що ширше з'ясовується психологічний бік явища. Прикладом тут можуть бути праці М. Стахіва. В ході військового протиборства, — стверджує він, — «затрачувався в деяких ділянках суспільного життя звичай порядку. Особиста і суспільна мораль була сильно підкопана. Бурхливі хвилі революції винесли на поверхню життя не тільки прояви великого героїзму (як це було в рядах Української Армії), але й намул із глибин суспільного життя, що каламутив довкола себе все там, де він появився. Виросли вгору такі героїчні і державницькі постаті, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Ісаак Мазепа, Никифор Григоріїв, Дмитро Вітовський, Іван Макух і ціла низка військових командирів. Але появилися також постаті духа бунту проти всякого суспільного авторитету, окрім власного. Виросли неоправдані амбіції різних дрібних військових начальників, що відразу хотіли бути диктаторськими генералами, тобто «отаманами». У вирі такої довгої революційної хвилі в деяких громадах затрачувалося розуміння потреби будь-якої державности взагалі. Їм здавалося, що сама тільки їхня громада або в крайнім разі волость (тобто кілька громад разом) може бути вистарчальною вповні одиницею суспільно- національного життя без потреби тіснішого зв'язку з усіми іншими громадами на всій національній території»1.

Очевидно, варто звернути увагу на те, що досвідчений дослідник воєнної історії України, ґрунтовний знавець аналізованого періоду вважає, що «джерелом постачання» отаманів був далеко не найкращий людський матеріал. «Затяжна атмосфера постійних революційних хвилювань вимагала незвичайного морального гарту в провідників державної адміністрації УНР та в старшинськім корпусі Української Армії, - розмірковує М. Стахів. — Таких постатей було справді досить. Вони в невимовно важких обставинах робили все, що тільки можна було зробити в тих умовинах. Але одночасно ці обставини викривлювали характер слабших адміністративних урядників чи старшин у війську. Ці одиниці у мирних обставинах були б добрими старшинами чи адміністративними урядниками. Вони виконували б також добру службу своїй державі в упорядкованих відносинах війни. Але інше було діло в цих умовинах, коли була захитана загальна громадська мораль. Тоді слабші одиниці, поставлені на провідні місця цивільного життя чи війська, набиралися пересадного особистого самолюбства, підпадали хворобі великости. Вони, далеко від контролі центральної влади, яка в тих обставинах не могла бути надто сильна, робилися малими диктаторами і тиранами. Щоб одначе добитися «високого» становища, вони потурали низьким інстинктам свого оточення. Так робилися то тут то там самородні «отамани», що не визнавали нікого і нічого поза своїм самолюбством і жадобою самовлади»[466].