Все ясно
- Автор: Фоер Джонатан Сафран
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: видаництво "ФАКТ"
- Переводчик: Ростіслав Семків
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Все ясно». Краткое содержание книги:
Що ти робиш? — запитував він.
Розмовляю з тобою.
Він прикладав око до щілини: Ти виглядаєш такою красивою.
Дякую, — відказувала вона, — ая на тебе можу поглянути?
Він відсувався від стіни, щоби вона могла побачити його хоча б трохи.
Ти б не хотів скинути сорочку? — запитувала вона.
О, я соромитимуся, — відповідав він і скидав сорочку. — А ти не хочеш скинути свою, щоби я не почувався тут так незручно?
А тоді ти почуватимешся менш незручно? — сміялася вона. Проте вона скидала сорочку й відходила від стіни, щоби він міг заглянути й побачити її цілком.
А ти не хочеш скинути свої шкарпетки? — запитувала вона. — А штани?
А ти роздягнешся також?
Я соромитимуся, — казала вона, й це була правда, хоча вони бачили оголені тіла одне одного сотні чи й тисячі разів. Але вони ніколи не бачили голе тіло одне одного здалеку. Вони ніколи не відчували тієї найглибшої інтимності, тієї близькості, котра з'являється тільки на віддалі. Вона підійшла до щілини й дивилася на нього кілька довгих мовчазних хвилин. Потім вона відійшла. Тоді до стіни підійшов він і дивився на неї кілька довгих мовчазних хвилин. У тиші вони знаходили ще одну інтимність; ту, яку творять несказані слова.
Тепер ти скинеш білизну? — запитувала вона.
А ти скинеш свою?
Якщо ти скинеш свою.
Ти це зробиш?
Так.
Обіцяєш?
Вони скидали білизну і по-черзі підходили до стіни, заглядаючи в дірку й відчуваючи несподівану і глибинну радість від споглядання голих тіл одне одного, а ще — біль, бо не могли бачити одне одного одночасно.
Торкнися до себе так, начебто твої руки є моїми, — сказала вона.
Брід…
Ну, будь ласка.
Він зробив це, незважаючи на велике своє замішання, незважаючи на те, що знаходився від стіни на відстані цілого тіла. І навіть незважаючи на те, що міг бачити лише її око у шпарині — блакитну кульку в чорній порожнечі — і вона робила те ж саме, намагаючись із допомогою своїх рук пригадати його руки. Вона відхилилася від стіни і просунула у шпарину між соснових дощок вказівний палець правої руки, у той час як палець лівої руки виписував кола у її найтаємнішому місці, котре також щілина, також місце, якого немає, то скільки ж ще потрібно доказів?
Прийдеш до мене? — запитувала вона.
Прийду.
Так?
Прийду.
Вони кохалися через шпарину в стіні. Троє коханців поруч одне одного, однак не притуляючись повністю. Чоловік з Колок цілував стіну і Брід цілувала стіну, проте холодна стіна не повертала їм поцілунків. Чоловік з Колок притискав долоні до стіни, а Брід, котра повергалася до стіни спиною, щоби він кохав її, щільно притискалася до неї стегнами — але стіна залишалася байдужою, навіть не помічаючи того, що так силкуються зробити ці двоє.
Вони жили зі шпариною, її визначена відсутність оберталася визначенням їхньої присутності. Життя стало маленьким небуттям, вирізаним з вічної тверді і, чи не вперше, набуло сенсу — не того, який несуть міріади слів, нічого насправді не позначаючи, а того, який має останній подих людини, котра йде на дно.
Не маючи можливості обстежити все тіло чоловіка з Колок, лікар виснував, що у нього туберкульоз — не більш ніж припущення, як не рахувати кількох закорючок на рецепті. Через дірку в чорній стіні Брід бачила, як поступово в'яне її все ще молодий чоловік. Сильний, як дерево, мужчина, котрого освітила блискавка в ніч Янкелевої смерті, котрий пояснив їй природу її перших місячних, котрий вставав рано, а повертався пізно вночі, щоб тільки забезпечити свою дружину, котрий ніколи й пальцем не торкнув її, а натомість досить часто з усієї сили бив кулаком, тепер він виглядав вісімдесятирічним старцем. Довкола вух волосся у нього посивіло, а на вершку голови — вже й повипадало. Вени вічно поморщених рук повсякчас пульсували й випиналися під шкірою. Живіт запався. Груди стали більшими, ніж у Брід, у якої, до речі сказати, вони були маленькими, зате великим був біль, з яким вона це усвідомлювала.