Заклятий козак

А як же було й не литись їм!.. Займуть татари, мов череду, цілий затон дівчат, дітей і других полоняників, заженуть їх у Крим; і от, скільки того плачу у Криму у тих бранок і бранців по батьках та матерях та по своєму рідному краєві і скільки того плачу на Україні у батьків і матерів по тих дітях, що плакали у далекій неволі!.. Від самих Жовтих Вод б’ється Україна то з ляхами і татарами, то сама з собою - лівобічна з правобічною, і покладають у полі свої козацькі голови сини-соколи України, і знов по всій Україні плачу-плачу того стільки, що й не сказати!.. А Московщина? Хіба мало сліз і вона пролила за часи Никона-патріарха, Аввакума, Степана Разіна? І вона щороку билась то з ляхами, то з татарами, то - горенько наше! - з нами, Українцями… І у Московщині лились ріки сліз і крові, і московські очі, як і очі українські, плакали та на свою гірку долю нарікали…

Куди ж було людям нести ті сльози? У Київ, до Спаса милостивого, до печерських угодників.

От і зійшлися «діти не єдиної матки» до Спаса, у Печерське. Отже ж вони й нанесли у святу обитель стільки горя й сліз, що їх же годі чоловікові й виповісти.

А з горем і слізьми нанесли вони й того, що закон велів. На Спаса закон велить святити новий мед і яблука. І от нанесли люди у Печерське цілий ярмарок мисочок та ночовок з медом і яблуками, а самі - як бджоли гудуть. Там же ж, поміж людьми, де-не-де сидять на землі старці та сліпі кобзарі з поводатарями та жалібно-жалібно виграваючи на кобзах та бандурах співають - хто про «Лазаря», хто про «Олексія Божого чоловіка», а хто про «Правду і щиру неправду».