Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

18

— О, як давно ми не бачилися! — промовив Ґотанда. Чітким і виразним голосом. Не надто швидким і не надто повільним, не надто гучним і не надто тихим, без напруження, але й не надто розслабленим. Ідеальним голосом. Що це його голос — я впізнав миттю. Такий голос легко не забувається, якщо хоч раз його почуєш. Так само, як не забувається сліпучий усміх, білосніжні зуби й тонка лінія носа. Досі я не звертав на нього особливої уваги, не намагався пригадати, але тепер цей голос, наче переливи дзвону в нічній тиші, вмить воскресив пам’ять, заховану в закутках моєї голови. «Щось нечуване», — подумав я.

— Сьогодні ввечері я буду дома, телефонуй сюди. Будь-коли — все одно я не сплю до ранку, — сказав він і двічі повторив свій телефонний номер. — Ну, бувай! Подзвониш — поговоримо, — додав він і поклав трубку.

Судячи з перших цифр телефонного номера (номера телефонної станції), він проживав недалеко від моєї квартири. Я записав телефонний номер і повільно набрав його. Після шостого гудка ввімкнувся автовідповідач. «Дома нікого немає. Залиште, будь ласка, своє повідомлення», — сказав жіночий голос. Я повідомив своє ім’я, телефонний номер і час дзвінка. Сказав, що сьогодні весь вечір буду дома… Який складний цей світ! Поклавши трубку, я пішов на кухню, сполоснув водою листочки селери, порізав їх на шматки, залив майонезом і, запиваючи пивом, уже взявся їх жувати, як раптом задзвонив телефон. То була Юкі. «Що робите?» — спитала вона. «Стою в кухні, жую селеру з майонезом і запиваю пивом», — відповів я. «Нещасні», — поспівчувала вона. «Не дуже», — заперечив я. Бувають люди набагато нещасніші. Про такі речі Юкі ще не знала.