Смарагдова планета

— Тепер ви розумієте, звідки я, — озвався він по хвилі, — і чому непогано орієнтуюся в обставинах, назвах, історії. Блукаю. Блукаю, бо від теорії перейшов до експериментів, а метод виявився надто простим. Ви ним опануєте з часом, переконаний. Адже це в хибних теоріях експерименти — пошуки в лабіринтах помилок — складні й багато коштів потребують… Візьміть, скажімо, оці над-прискорювачі елементарних частинок, з допомогою яких ніяк не вдається добратися до першооснови матерії, — адже це сучасні піраміди, пам’ятники блуканням наших «фараонів від фізики» в темряві! А коли теорія правильна, то для її реальності часом і не потрібні прилади, достатньо зусиль точно спрямованої думки. Важливо зрозуміти, відчути ідею, впевнитися в ній. А хіба мені можна було в ній не впевнитись!

… Звичайно, я також починав з установки резонатора для прощупування зсунутих просторів на оптичному рівні, атомному, молекулярному. Власне, фазовий перехід — справа проста: адже зміщення відбувається не на відстань і не в просторі — мізерний зсув по хвилі речовини, на малу частину найкоротшого із періодів коливань, і ви вже не там. Але необхідно контролювати ситуацію, щоб в іншому світі втрапити на поверхню тіла, а не в пустоту, не в середину… Інакше влипнеш, як муха в янтар. Тепер мені це вдається і без резонатора. Але спершу у фазову порожнечу безповоротно шугнуло чимало предметів — та ще й, розумієте, здебільшого казенні. Захоплюючись, в експериментальному азарті я, траплялося, забував про все, от і засовував, що попало під руку: то лабораторні журнали співробітників, то сейф з документацією, то короткофокусний зеніт-телескоп, а одного разу навіть шкіряну куртку мого нового шефа.

Треба завважити, що на той час я усунувся від керівництва лабораторією, втратив інтерес до всієї цієї рутинної справи, семінарів, планових робіт… Хіба тоді до них було, коли в голову прийшла така ідея! Працював, звичайно, в позаробочий час, переважно ночами, один: хотів зробити і довести все сам. Я вам розповідав, як ставилися до моїх попередніх великих ідей та відкриттів. Гадаю, зайве пояснювати, чому так… Тепер я розумію, що був слабким, вульгарним і пихатим. Для мене важливим було не перехід в інші світи, в справжній Всесвіт, а перетягнути звідти сюди, в лабораторію, якнайдивовижніший предмет: небачений мінерал, ізотоп з неймовірною картиною розпаду, прилад з фантастичними властивостями і відтак приголомшити колег, повтішатися виразом їхніх фізіономій. Мій мікроскопічний світ був для мене важливішим від низки невідкритих планет, що знаходяться поряд… Ницість, ницість моєї душі! Через те і був покараний. Покараний і віддячений одночасно.

Він крутнувся до мене всім тілом і заговорив з болісними нотками в голосі.

— Бо хто ж знав, мій любий співрозмовнику, що тієї ночі я принесу зі світу фазового зсуву не камінець, не якийсь там прилад на підтвердження своєї правоти, задля дешевого лабораторного тріумфу — а Її!

… Мабуть, ви звернули увагу, що я нічого не розповідаю про своє особисте життя. Нема про що — не було його. Принаймні нічого вартого уваги, порівнюючи з моїми ідеями й відкриттями. Особисте життя талановитої людини — о, яка це складна тема! І з виду непоганий, і розумний, і становище… а все не те, все якось не так. Я подобався багатьом жінкам, та вони мені, привабливі й з гормонами самочок-обивательок, надто швидко набридали. Адже зрештою талант — це поглиблене розуміння оточення і людей. А для них він, як гарний посаг, можливість нагребти побільше благ. Тому й волів залишатись радше «нещасливим» в обивательському розумінні, невлаштованим, неприголубленим, аніж нещасним трагічно, віддавши творчу свободу в жертву гормонам, тваринній біології… Проте, звичайно, гостро відчував свою самотність і мріяв… Ох, як я мріяв!