Задуха

Це — життєво важлива інформація.

Мама дала йому пачку конвертів і липких папірців із адресами, щоб наклеїти їх на конверти. Потім вона вручила йому купони, щоб укласти їх у конверти.

— Коли ти замовляєш квиток, — сказала вона, — ти говориш представнику авіакомпанії, що тобі обов'язково треба летіти зі своїм «заспокійливим звірятком».

Саме так вони й називаються. «Заспокійливі звірятка». Це може бути собака, мавпа, кролик — але тільки не кішка. Уряд вважає, що кішка не може бути заспокійливою.

Представник авіакомпанії може попросити довідку — на підтвердження, що ти божевільний, сказала мама. Але ти не зобов’язаний нічого пред’являти. Це буде вже дискримінація. Ніхто ж не вимагає у сліпого довідку, що він сліпий.

— Божевільним узагалі все дозволено, — сказала мама. — Він же не винний, що не може поводитись, як нормальний.

На купонах написано: «Одна безкоштовна вечеря в ресторані готелю „Конюшина“».

Божевільні й інваліди, говорить йому мама, завжди сідають у літак першими, так що ти зі своєю мавпочкою не паритимешся в черзі. Навіть якщо ти приїжджаєш останнім, тебе однаково пропускають першим. Мама кривить рот убік і різко шморгає носом, однією ніздрею. Потім кривить рот в інший бік і шморгає другою ніздрею. Вона постійно торкається свого носа. Тре перенісся, щипає себе за кінчик носа. Нюхає лак у себе на нігтях. Закидає голову і шморгає носом, аби кров не лилася назовні. Божевільні, говорить вона, ті завжди найголовніші.

Вона дає йому марки, щоб він клеїв їх на конверти.

Черга нарешті підходить. Мама нахиляється до віконця й каже:

— У вас немає часом паперової серветки? — Вона простягає касирці пачку конвертів. — Ви не опустите ці листи в поштову скриньку?

Ми проходимо на територію зоопарку. Звірі за ґратами клітки, звірі за товстим склом, на острівцях, оточених глибокими ровами з водою. У більшості своїй звірі лежать на землі й вилизуються — між задніми лапами.

— Ось вони, дикі звірі, — мовить мама, підвищивши голос. — Ви їм забезпечуєте всі умови для життя, годуєте донесхочу здоровою їжею, і ось — їхня вдячність.

Решта матусь щось шепочуть своїм дітлахам і поспіхом відводять їх до інших вольєрів і кліток.

Просто у них на очах мавпи-самці тягнуть себе за цюцюрки й пускають струмені чогось в’язкого й білого. Це в'язке-біле стікає по склу вольєра з того боку. Усе скло в білих ляпках. Старі ляпки вже засохли й потроху стираються.

— Їм більше не треба боротися за існування, і ось що ми маємо, — каже мама.

Вони підходять до вольєра з дикобразами. Дикобрази, пояснює мама, мастурбують, злягаючись із паличкою. Сідають на неї верхи, як відьми на мітлу, і труться. Паличка швидко вбирає в себе сечу і виділення із залоз. Смердить страшенно. Але дикобраз ні за що не проміняє свою смердючу паличку на нову — чисту.