Засліплення
- Автор: Канетти Элиас
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-7305-85-6
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Засліплення». Краткое содержание книги:
У списку книжок, які падали, під тридцять дев’ятим номером стояв грубий старий том «Озброєння і тактика ландскнехтів». Щойно Кін із гуркотом скочувався з драбини, сурмачі-придверники обертались на найманих воїнів. Кіна охоплював неймовірний захват. Його сторож — це найманий воїн. А хто ж іще? Кремезна статура, громовий голос, вірність за золото, відчайдушна сміливість, що не пасує ні перед чим, навіть перед жінками, його манера хвалитися й горлати, нічого до пуття не кажучи, — викапаний найманець!
Тепер кулак уже не наводив на нього жаху. Перед ним сиділа добре відома історична постать. Він знав, як вона поведеться й що зробить. Її дурість, від якої волосся ставало дибом, була сама собою зрозуміла. Вона трималася так, як і належало триматися найманому воїнові. Бідолашний чолов’яга, якому судилося надто пізно, в двадцятому сторіччі, з’явитися на світ найманцем, цілими днями скнів у своїй темній норі, без жодної книжки, сам-один, викинутий з доби, для якої був створений, увіпхнутий в іншу, де завжди залишався чужаком! У безвинній далечині початку шістнадцятого сторіччя сторож танув, обертався нанівець, і нехай тепер хвалиться, скільки йому заманеться. Щоб заволодіти людиною, досить поставити її в історичний ряд.
Рівно об одинадцятій найманець підводився. Щодо пунктуальности, то тут вони з паном професором були два чоботи — пара. Сторож робив те саме, що й тоді, коли приходив: кидав жалісливий погляд на стілець. «Іще цілий! — урочисто запевняв він і на доказ своїх слів бив правицею по сидінню, яке терпіло й це. — Я не платитиму!» — додавав він і заходився реготом на думку про те, що мав би заплатити професорові за просиджений стілець.
— Не паскудьте собі рук, пане професор! Я такого нікому не спускаю. Бувайте здорові! Не чіпайте ту жінку й пальцем! Терпіти не можу цих старих калош. — Він кинув войовничий погляд у сусідню кімнату, хоч і знав, що там її нема. — Я — за молодих. Узяти, приміром, мою покійну дочку — це було те, що мені треба! Чому? Тому що вона моя дочка? Молода вона, бабера вона, і я можу робити з нею що завгодно, бо я їй батько. Тепер і вона на тому світі. А ця стара й скупа калоша ще живе.
Похитуючи головою, він ішов з кімнати. Ніде й ніколи несправедливо влаштований світ не дратував його так, як у професора. У себе в комірчині він, стоячи на посту, на роздуми часу не мав. Та щойно він покидав свій склеп і потрапляв до високих професорових кімнат, у ньому оживали думки про смерть. На гадку спадала дочка, перед ним лежав мертвий професор, кулаки не мали роботи, і він відчував, що його мало бояться.
Кіну він, коли прощавсь, видався смішним. Національний костюм йому дуже б личив, але тепер були не ті часи. Кін шкодував, що його історичний метод можна застосувати не завжди. В історії всіх культур і всіх різновидів варварства, наскільки він їх знав, Терезі не було місця ніде.
Цей ритуал відвідин щодня відбувався в тій самій послідовності. Кін був надто розумний, щоб його скорочувати. Доки Тереза не виявлялася вбитою, доки кулак мав праведну й корисну мету, він міг його не боятись. Доки страх не ставав таким глибоким, що спливав таємний список болей, найманці йому на думку не спадали й сторож одним із них ще не був. Коли той о десятій ранку поставав на порозі, Кін радісно казав собі: небезпечний це чоловік, він розірве її на шматки. Кін щодня святкував Терезину загибель і подумки складав хвалу життю, про яке дещо знав і доти, хоч і не бачив приводу його прославляти. Він не відмовлявся ні від Страшного суду, ні від випадкового глузування над сикстинськими сурмачами, яке сумлінно вніс до списку й тепер щодня виконував, мов неодмінний урок. Цю невтішність, застиглість і гніт довгих тижнів під знаком дружини він витримував, може, тільки завдяки тому, що одне щоденне відкриття додавало йому снаги й мужности. В його житті вченого відкриття належали до великих, головних подій. Тепер Кін лежав, марнуючи час, йому бракувало його роботи, тож він і змушував себе щодня відкривати, що таке сторож: найманий воїн. Сторож був потрібний йому дужче, ніж один із тих небагатьох окрайчиків хліба, які він з’їдав. Він був потрібен йому, як окраєць роботи.