Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
Фон Пулекс узяв паперову стрічку, підійшов до письмового стола і, перебираючи її між пальцями, почав уголос розшифровувати депешу:
— Тру… Тра-а-а… зруйновані. Переходимо в наступ. О годині “ікс” чекаємо на гострі кинджали. Терміново. Одержання підтвердіть усно. Телеграму знищіть…
При яскравому світлі лампи Бруно було добре видно шифр послання.
Фон Пулекс повернувся до зв’язкового.
— Обершарфюрере, передайте: півень заспіває на світанку.
— Півень заспіває на світанку, — повторив зв’язковий і, крутнувшись на каблуці, карбованим кроком вийшов із зали.
Професор потер руки.
— Чув, Карамаллуме, — радісно вигукнув він, — на світанку ми випустимо нашу зграю. Це остаточна перемога, тріумф надлюдини! А в стані ворога буде скрегіт зубовний! Однак до діла. Рохуса посади в пересувну клітку і налаштуй кіноапаратуру. Я хочу зняти швидкісною камерою все до найменших подробиць. Це слід зробити задля науки. Цікаво, як реагуватиме фюрер при перегляді стрічки?
Карамаллум тієї ж миті метнувся до книжкової полиці й заходився знімати книги.
— Єфрейторе Плат, — урочисто виголосив професор. — У житті бувають ситуації, коли навіть сама смерть приносить вигоду. Дезертирів ставлять до стінки або вішають. Але судіть самі: яка буде користь для справи, коли я накажу вас повісити? Я вже мовчу про те, що мене нудить від самої думки про шибеницю.
Захриплим від хвилювання голосом Бруно залепетав:
— Слово честі, професоре, я не дезертир. Я їхав до Гінтергайсберга. Там у мене сховані трофеї: чимало кави, цигарок і найкращого французького коньяку. Навіть португальські сардини в маслі й шкарпетки, запальнички, різне взуття і високоякісні тканини. Все це ви можете взяти собі…
— Не хвилюйтеся, Плат, — заспокоїв його професор. — Хвилювання розріджує кров. Крім того, я обіцяю вам, що вас не повісять. Навпаки, вам буде виявлена честь узяти участь у корисному експерименті. З Вампусом ви вже познайомились кілька днів тому. А сьогодні вам доведеться познайомитися з Рохусом, вершиною моїх досліджень. Але не бійтесь… Цього разу ви, Плат, будете не беззбройний. Я сподіваюся, що ви зможете захищатись. У цьому суть експерименту. Домовились?
Геть спантеличений перукар безпорадно замотав головою. При згадці про огидну звірину в нього лунко забилося серце. Тепер він нарешті зрозумів усе: його використовують як піддослідного кролика. Він у розпачі почав доводити свою невинність і покірність перед професором.
— Повірте мені, пане професор, я перукар, і ви можете пересвідчитись у цьому. Коли ваша ласка, я голитиму вас двічі на день. Я й підстригати вмію, і, як я вже казав, усі товари в Гінтергайсбурзі ваші. Там є і чимало прянощів…
Він замовк, помітивши, що професор його не слухає. “Я міг би порішити цього засушеного професора настільною лампою, якби не було в залі Карамаллума”, — промайнуло в нього в голові.
— У вас кров групи “А”, — недбало зауважив професор, гортаючи свій записник. — З печінкою у вас теж негаразд. Багато пили, напевно? До речі, ви цікавилися своїм родоводом?
Бруно ствердно закивав, запевняючи, що його батьки і предки чистокровні арійці.
— Романський тип. У ваших жилах тече південна кров. Ви не вікінг, друзяко, швидше Санчо Панса! Але для нашого експерименту це не має значення. Плат, я хотів би, щоб ви цілком усвідомили всю значимість цієї години. Ось чому я вирішив відкрити вам таємницю…
Професор трохи випростався, взявши руки в боки.
— Я вчений, доктор хімії і біології, почесний доктор чотирнадцяти університетів. Багато часу я віддав генетиці. У мене пішло десять років на те, щоб розгадати таємницю генетичного коду. Погляньте на цей записник, Плат. Його зміст дорожчий за золото, ця непримітна зовні книжечка містить ключ до найбільшої таємниці людства — як керувати расою, життям.
Він то вимахував пошарпаним записником перед обличчям Бруно, то гарячково гортав сторінки, заповнені цифрами й формулами.
— Тут написано чорним по білому: я створив штучні віруси Phi-174X і Phi-176X і одержав з нуклеотидів гігантську молекулу, що керує всіма життєвими процесами. В трьох чарівних літерах криється “Сезам, одчинись”: ДНК— дезоксирибонуклеїнова кислота. Хто володіє цим ключем, той володіє таємницею життя. Я створюю надлюдину в чашці Петрі. Ви розумієте мене, Плат? Дезоксирибонуклеїнова кислота — ДНК. Ясно?
Бідолаха побоявся сказати “ні”, щоб не роздратувати божевільного. З виразом зацікавлення на обличчі він кивнув і повторив складну формулу, назвавши її простіше — лимонною кислотою.
— Ви ідіот, фольксгеносе Плат! — гнівно сказав професор. — Нічого ви не второпали. Досить мені захотіти, і я оберну вас в павіана чи зморщеного карлика. Я надаю життю, як тісту, будь-яку форму, я створю істоту, яку захочу. Я ясновидець!
Фон Пулекс став порпатися в паперах на письмовому столі, знайшов фотографію і подав її Плату.
— Скажіть, що ви бачите на знімку?
Досі Бруно не розумів жодного слова божевільного фантазера. Роздивившись уважно зображення на фотографії, він нарешті збагнув, де міг бачити оту гидку звірину. На сірниковій коробці сиділа блоха. Ця сама блоха, тільки збільшена в тисячу разів, напала на нього в машині.
Коли Бруно покірно розказав, що зображено на фотографії, фон Пулекс забрав її в нього.
— Правильно, блоха, Плат, маленька шалапутка з шістьма парами хромосом. Шкідлива комаха, як нам здається, її бояться і ненавидять усі. А невдовзі її ще дужче боятимуться. Вже навіть звичайнісінька блоха дивує своєю неабиякою силою. Вона може нести тягар, який у стократ важчий за її власну вагу, і стрибати на чотири метри. Навіть слон цього не може.
Віками фокусники дресирували маленьких розбійників для кумедних трюків у блошиному цирку. З бліх я зробив страхітливу зброю. “Рінхопріон пенетранс”, — так називають учені піщану блоху, — завдяки моєму гормону набирає ваги близько двадцяти п’яти кілограмів і стрибає по рівній місцевості на вісімдесят метрів, а при попутному вітрі навіть на всі двісті, його укус смертельний, якщо жертві відразу не подати допомогу. Роговий панцир мого творіння неможливо розрубати, як і проколоти, а його очі кращі за найпотужніші телескопи, вони вночі бачать далі за кицьку. Але найцінніша їхня риса — безумовна покірність. Вони піддаються дресируванню, як собаки.
Професор замовк на мить. Він був у стані екстазу, враз щось гарячково пошукав у паперах на столі, розмовляючи сам із собою. Бруно перевів погляд на прес-пап’є і подумав, що цю річ можна використати як зброю. Потайки він стежив за Карамаллумом, який звільняв захаращене книжками вікно.
— Тепер ви знаєте мою таємницю Плат, — провадив далі професор. — На світанку я пошлю на фронт перші три роти — секретну зброю фюрера, програмовану варіацію Phi-174X. Рохус, Титус і Вампус очолять зграю. Уявіть собі, при попутному вітрі вони стрибають на двісті метрів. Неважко порахувати, коли браві стрибуни будуть у Парижі чи в Москві. Але це тільки скромний початок.
Фон Пулекс подав ошалілому від страху перукареві ще одну фотографію.
— А тут що бачите, Плат?
— Мураху, пане професоре. Божевільний переможно посміхнувся.
— Мураху, яку я виростив способом відбору, використавши для цього понад п’ять тисяч видів комах. Це — “ецитон дрепанофорум”, хоробра, войовнича й дисциплінована мураха, яка атакує тільки в похідному строю. Блоха за вдачею індивідуалістка, мураха ж — утілення людської стадності. Дванадцять моїх добірних екземплярів уже завбільшки з куницю. Завдяки моїй сироватці, яка стимулює ріст, вони досягнуть за півроку сімдесяти-вісімдесяти сантиметрів. Невдовзі мільйони таких мурах маршируватимуть по землі й під землею, командуватиме ними лише невеличкий передавач. Шкода, що я не можу ще показати цих милих створінь. Своїми кліщами, наприклад, вони можуть перерізати ствол гвинтівки. А тепер вони поки що не зовсім слухаються. Минулого тижня одна з цих малих комашок прокусила ногу своєму сторожеві — чирк! — як лезом. Наступні покоління будуть краще запрограмовані й застосовуватимуть свої кліщі тільки по команді.