Зоряний лицар
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0459-8
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зоряний лицар». Краткое содержание книги:
Таємничий Зоряний лицар вимагає повернути старий борг… Задля цього наслідному принцу Глібу доведеться пройти нелегкий шлях поневірянь і, витримавши чимало випробувань, пізнати справжнє кохання. Та чи дійсно його кохана — та, за кого себе видає?
— Діду, поглянь, хтось іде, — прошепотів Степко, указуючи на Гліба.
— Боже милостивий, тільки б не погань яка, — перехрестився старий.
— Ні, здається, людина, — похитав головою парубійко.
— Погань теж іноді на людину схожа, — заперечив візник й перехрестив Гліба, аби переконатися, що він не перевертень, та, мабуть, вирішивши, що цього недостатньо, наказав: — Стій! Спершу перехрестися, а потім вже підходь до чесних людей.
Гліб слухняно перехрестився, про себе подумавши, добре ж він має виглядати, якщо його приймають за мару.
— Я ж казав, що людина, — сказав Степко дідові.
— Дідько його знає. З вигляду — чистісінька примара, — заперечив дід та крикнув:
— Правду кажи. Як тут опинився? Ким будеш? Ти часом не злодій який?
— Я заблукав. Допоможіть, — сказав Гліб.
— Діду, навіщо лякаєш незнайому людину? Бачиш, він геть знесилений, — вгамував старого Степко.
— Молодий ще мене повчати. Я тут на всіляких розбійників надивився, — сказав старий, але все-таки трохи заспокоївся.
— Гаразд. Ходи-но сюди. Допоможеш віз витягти, ми тебе із собою заберемо. Допомоги від Гліба було небагато. Він так утомився, що ледь пересував ноги. Але все-таки він старанно заходився разом зі Степком підкладати каміння під застрягле колесо.
— Куди ти його кладеш, лихоманка б тебе побила. Не збоку треба класти, а під обід. Ледаре косорукий. Невже ніколи віз не витягав?! — покрикував дід на нового помічника.
— Нарешті старий вирішив, що настав час спробувати підштовхнути віз позаду. Вони утрьох налягли, шкапа напружилася, і віз виїхав з ями, забризкавши всіх від голови до ніг брудом.
— Ну, здається, впоралися, — сказав візник, утираючи піт із чола. Подорожні сіли на віз, і кінь покірно потрусив по дорозі.
— Куди ми їдемо? — поцікавився Гліб.
— У село, куди ж іще? Так і бути, дамо притулок тобі до ранку. Тільки зауваж, як помічу, що ти хочеш щось поцупити, різками так почастую, що не зрадієш, — суворо попередив старий.
— Мені треба додому. Там будуть хвилюватися. Відвезіть мене, я заплачу, — попросив Гліб.
— Ач який, він ще й керувати надумав. Так ми і розігналися кожного бурлаку по домівках розвозити, — невдоволено пробурчав дід і, зирнувши на Степка, додав: — На сьогодні вже наїздилися завдяки декому. Досить. Час і на печі посидіти, кістки погріти. Подякуй, що тебе до своєї хати пускаємо, як порядну людину. Підсохнеш, обігрієшся, а завтра — йди хоч світ за очі.
Гліб зрозумів, що наполягати марно. До того ж одяг і справді слід було просушити, щоб не підхопити запалення легенів.
Коли мандрівці приїхали додому, Степко приніс зі стосу дров і, поки дід розтоплював у печі, поліз у погріб за їжею. Глібу дали суху полотняну сорочку, латану, але чисту.
Дрова розгорілися, й від них по хаті розійшлося приємне тепло. Дід, зіщулившись, поглядав на розвішаний для просушки одяг гостя і, тільки-но Степко повернувся з льоху, скомандував:
— Ну-бо, Степане, замкни дверцята, щоб цей супостат не вискочив. Зараз він нам усе розповість. Де це ти, розбійнику, дістав такий дорогий одяг? — звернувся він до Гліба.
— Це мій одяг, — сказав Гліб.
— Ти комусь іншому голову мороч. А ми — люди тямущі. Сукно ж бо тонке, дорогого коштує. Якщо маєш грошенята на такі лахи, то звісна справа, пішки бруд місити не підеш, — хитро кивнув старий, задоволений своєю кмітливістю.
— У мене був кінь, але він утік. Якщо ви відвезете мене додому, я вам віддячу. Мої батьки напевно дуже хвилюються.
— Виходить, у тебе мати з батьком знатного роду? — із сумнівом перепитав дід, аж раптом Степко широко розкрив очі від подиву і прошепотів:
— Діду, це ж королівський син.
— Знову в тебе видіння, чи що? Господь би тебе скарав! Навіщо королевичу по такій негоді шлятися? — невдоволено пробурчав старий.
— Їй Богу, не брешу, — перехрестився хлопчик і звернувся до Гліба: — Вас, мабуть, Глібом величають?
— Так, — кивнув той.
— Ну от! Я ж казав! А я вас бачив раніше. Ми з дідом на свята в столицю їздили, а ви з батьком вулицею проїжджали. Я тоді в найперший ряд проліз, щоб краще роздивитися, — похвалився Степко.