Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

— Все ж, Сашко, ти ще не сказав про австрійську літературу.

Б: — Не сказав. Зате скажу про французьку, про один випадок. Джонатан Літтелл — американський єврей, який живе тепер в Іспанії, написав спочатку дві книжки англійською мовою, одна з них — це таке дослідження…

А: — Бо він історик, здається, так?

Б: — Мабуть. Дослідження стосувалося історії російських спецслужб. Потім ще їздив у Чечню, писав про режим Кадирова. Але от він написав роман «Bienveillantes». Ми б могли це перекласти як «Прихильні». Богині прихильні, евменіди. Він його написав французькою мовою — і дістав у Франції Ґонкурівську премію і Премію Академії. Францію не цікавить, хто він там і звідки, і якими ще мовами пише. Тим, що він пише англійською, хай англомовний світ займається, але його франкомовний роман належить до французької літератури. Так вирішили французи.

А: — Але це аргумент теж на користь оцієї так званої інклюзивності. Тільки вони інклюзивність цю провадять через мову, а в нашому випадку ми можемо через самоозначення автора. Як один із варіантів. Ну ти ж не можеш Куркова виганяти з української літератури — мовляв, геть звідси? Він же стверджує, що він український письменник. Він же сказав українській літературі своє окей.

Б: — На щастя для письменників і ще більше для мене, я їх не можу ні приймати кудись, ні звідкись виганяти. А до того, як ти знаєш, дуже добре ставлюся до Андрія Куркова. Як, зрештою, і до Бориса Херсонського, і до Володимира Рафеєнка. Тільки мене хвилює дещо інше… Ну, я вас ще позавчора попереджав про свою тугодумність. То дайте я зараз повільно спробую охопити тему, а тоді підемо далі… Прикол у тому, що тут мені потрібні російські слова, бо наша мова не розрізняє понять «российский» і «русский». Я це писав про Ігоря Померанцева. Я ж не кажу, що він «российский» поет, я лише кажу, що він — поет «русский». До Росії він не має жодного стосунку, крім глибоко критичного. Але пише російською мовою, себто русским языком. Тому створене ним — це русская поэзия. І я цим визначенням ані вивищую Ігоря, ані принижую. Це абсолютно нейтральна констатація факту, якою мовою написані його вірші. Кордони держав, громадянства і політичні переконання авторів змінюються, а мова твору залишається. Ти кажеш «самоозначення». З людського погляду цей суб’єктивний критерій, може, найважливіший. Але з наукового — ні. Наука, навпаки, мусить вилучати суб’єктивні критерії і шукати об’єктивних. А який ми знайдемо для літератури об’єктивніший за мову? І подивіться на це ще в практичній площині. Є український філфак. Там студенти вивчають українську літературу. На підставі чого вводити письменників у програму з української літератури? Питати кожного, що він про себе думає? А якщо себе назвуть українськими не лише російськомовні, а й кілька румунськомовних з Буковини, угорськомовних із Закарпаття, ще кілька кримськотатарських і один болгарськомовний з Одеської області? Український філолог у такому разі, щоб мати право називатися українським філологом, повинен, крім російської, знати ще й румунську, угорську, кримськотатарську і болгарську мови, бо інакше він не зможе читати літературу, яка називається українською. Добре, хай літератур різними мовами в Україні буде якнайбільше і хай усі вони процвітають. Я ж не про їхнє існування дискутую, а суто про термінологію. І тому, визнаючи недосконалість мовного підходу, я залишаюся при думці, що він — найнадійніший. Можливо, в деяких інших країнах більше важить щось інше. То хай вони самі про себе подбають, не всі випадки зводяться до спільного знаменника. Але у нас головне — мова. Українська література — це література, написана українською мовою. Решта можуть називатися «російська література України», «румунська література України» і так далі… А що у нас, Оресте, далі?