Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Польман завважив Греберів погляд.
— Мені пощастило, — сказав він. — Я зберіг майже всі свої книги.
Гребер обернувся.
— А я книг уже давно не бачив. За останні роки прочитав усього одну-дві.
— Мабуть, у вас не було змоги. Книги надто важкі, щоб їх носити в ранці.
— Вони були надто важкі й для того, щоб їх носити в голові. Вони не в ладах з тим, що сталося. А ті, які в ладах, просто не Хочеться читати.
Польман кинув погляд на м’яко освітлений зелений абажур.
— Чого ви до мене прийшли, Гребере?
— Фрезенбург сказав, що я повинен до вас зайти. Ви його добре знаєте?
— Це була на фронті єдина людина, якій я цілком довіряв. Він сказав, щоб я провідав вас і поговорив із вами. Ви знаєте правду.
— Правду? Про що?
Гребер подивився на старого. Він учився в його класі, але звідтоді минула наче ціла вічність. І все-таки на мить Греберові здалося, немовби він знов учень, учитель розпитує його про життя, і саме зараз вирішується його доля — у цьому темному, напівзаваленому, переповненому книгами закапелку з вигнанцем-учителем його юнацьких літ. І книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле — добро, наполегливість і мудрість, — а сміття перед вікнами — те, що від усього цього залишилось.
— Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, — промовив Гребер. — І ще я хочу знати, що мені робити.
Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.
— Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?
— Так.
— Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.
— А на фронті вбивають просто нізащо, — відповів Гребер.
Польман знову сів.
— Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?
— Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми ЇЇ ведемо — з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.
Польман мовчав.
— Мені довелося дещо побачити, — вів далі Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі й учинити ще більше злочинів!
Польман знову здивовано звів на Гребера очі.
— Ви все це знаєте? — спитав він.
— Тепер знаю. Але раніше не знав.
— І знову мусите повертатись туди?
— Так.
— Це жахливо!
— Ще жахливіше повертатися, знаючи все це й усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?
Польман мовчав.
— Що ви маєте на увазі? — згодом запитав він пошепки.
— Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. Якою мірою я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?
Польманове обличчя раптом посіріло й ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору — якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.
— Ви мусите їхати знов на фронт? — запитав нарешті Польман.
— Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.
Гребер чекав.
— Мученики християнської доби не підкорялися насильству, — неквапно проказав Польман.
— Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? — запитав Гребер. — Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?
Польман пригнічено дивився на нього.
— Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.
— Кожен повинен вирішувати це сам?
— Гадаю, так. Аякже інакше?
Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? — думав він. — Я раптом перетворився тут із звинуваченого на суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чого вона колись сама мене вчила, чого пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»