Крига. Частини ІII–ІV

— Вітаю, — сказав він голосно й виразно. Очманіло подякувалося. Він ще кивнув головою, ухопив не дивлячись якісь бумаги зі столу, а відтак вийшов маршовим кроком.

— Хто це був? — спиталося приголомшено.

— Пан генеральний директор Зиґфрид Інґмаровіч Ормута, — відказав напівпошепки секретар Міхаїл. Зітхнулося. А кажуть, що в Краї Лютих немає божевільних!..

В Будинку Моди Раппапорта насамперед звернулося у чоловічий відділ, де без зайвих церемоній придбалося (як би не лічити, все одно за гроші Веліцького) два легкі чесучеві костюми, в міру добре припасовані, проте дешеві, бо шиті на мірку манекена, й брудно-коричневого кольору, а також пару чорних штанів окремо. Перебравшись одразу в примірочній, розпиталося продавця, і той спрямував на п’ятий поверх, під вивіску модистки. Якщо опис Вуцби не брехав, то жінку звали Леокадія Ґвуждж; «пані Ґвуждж» — заміжня або вдова. Щекєльніков підійшов на сходах і прошепотів на вухо:

— Не дайте їй грошей.

— Скаже, то віддам цілий гаманець.

— У-у, серце прогіркле.

— Зникніть.

— Вона легка ручка до чужого, — знущався він далі.

Розгарячілося.

На «Складі Чепурно Вбраної Панни» між ґалереями дзеркал, у які розглядалися шикарно вдягнуті манекени, між напівкруглими шафами, повними виблискуючих свіжістю вечірніх суконь, скопійованих із віденських журналов, між стояками з хутрами, що блищать, мов свіжа роса, із зимовими пальтами, пальтами на хутрі, палантинами, муфточками, накидками, обшитими хутром, під високими полицями, на яких пінилися барвисті тканини, круазе, шеніли, батіки, тафти, адамашки, орґанді, крепдешини, креп-марокани, мусліни, м’якенькі під самим лише поглядом, як дитячий сон, від однієї до іншої вітрини головних уборів, одних вигадливих, інших скроєних за зразком русской шапки, отак, кружляючи від красивої спокуси до ще красивішої, пропливали мармуровою доріжкою, облицьованою кокосом, не менш чепурні жіночки, ніколи не самі: групками по дві-три особи, або з чоловічим товариством біля плеча. То були найвищі рівні шику.