Необхідні речі

– …японська, – закінчив за нього Норріс. – Я знаю. У мого тата була така.

– Справді? – Усмішка в чоловіка поширшала. Зуби, що з’явилися на видноті, були криві, але Норрісові усмішка все одно здалася приємною. – Який збіг, чи не так?

– Звісно, збіг, – погодився Норріс.

– Мене звуть Ліленд Ґонт. Це моя крамниця. – Чоловік простягнув руку.

Норріса охопила короткочасна хвиля відрази, коли довгі пальці обхопили його долоню. Проте рукостискання Ґонта тривало всього мить, і коли він прибрав долоню, те відчуття одразу минуло. Норріс вирішив, що все через шлунок, який досі крутило від тих несвіжих молюсків, які він з’їв на ланч. Наступного разу, якщо буде в тій місцині, віддасть перевагу курятині, бо ж саме це, зрештою, головна страва закладу.

– Ми можемо з вами дуже й дуже непогано поторгуватися за той спінінг, – запропонував містер Ґонт. – Може, зайдете, пане поліцейський Ріджвік? Обговоримо це.

Норріс уже було рушив у той бік. Він не називав тому битому жакові своє ім’я, це точно. Уже розкрив рота, щоб запитати Ґонта, звідки воно йому відоме, а тоді закрив. У нього ж над значком маленький ідентифікатор. Ось звідки, як інакше.

– Та ні, не варто, – промовив він натомість і великим пальцем показав через плече на своє авто. Він досі чув рацію, хоча єдине, що з неї долинало, – це шум, і з ним весь вечір не зв’язувалися. – Служба, розумієте. Я закінчую о дев’ятій, але фактично, доки не поверну авто…

– Це триватиме не більше як хвилину, – припрошував Ґонт. Очі жваво слідкували за Норрісом. – Коли я вирішую домовитися з людиною, пане поліцейський Ріджвік, часу не гайную. Особливо коли ця людина на вулиці посеред ночі захищає мій заклад.