Сад забутих плодів

Про це ми розмовляли, сидячи навколо невеликого столу в товаристві двох молодих туркменів, що приїхали до Бикова у справі відкриття банку в їхній столиці. Не знаю, яким чином, але розмова торкнулася також подарованого Рузвельтом Сталіну «Пакарда», який зараз на «Мосфільмі», на зйомках. Зрештою, саме поблизу будівлі «Мосфільму» розташовувався закритий гараж, де й нині стоять усі автомобілі вищих органів влади. З нашої невеличкої квартири можна бачити, як щодня виїжджають і повертаються сюди довгі чорні «ЗІЛи».

Бажання поїхати куди-небудь потягом виникає в мене зрідка, приблизно так само, як раз на два-три роки тягне випити кухоль пива. Маю додати, однак, що я люблю російські залізничні станції за їхню викопну масивність, де пасажири тонуть у багажі, викликаючи в уяві картини корабельної аварії.

О дев’ятій вечора в супроводі групи відданих друзів ми проходимо величезною галереєю Київського вокзалу, а далі — кілометровим пероном, на якому стоїть наш потяг. Небо в нас над головами сплющене, і в натовпі людей і валіз ми не обмінюємося жодним словом. Потяг ковзає рейками, і Москва у вікнах вагона віддаляється. Вечеряємо вареними яйцями й запитуємо себе, чи ми взяли з собою все, що мали взяти. Я засинаю о третій годині ночі, а прокидаюся на світанку.

Україна під водою. На дерева в цвіту навколо дачних ділянок ллє ливцем. Лічені жінки плуганяться розмитими дорогами, занурюючи гумові чоботи глибоко в рідку багнюку, і видається, наче вони підганяють копняками білих гусей, що чалапають перед ними.

Осьде й Київ зі своїми монастирями й дивовижними церквами, що визначають обриси пагорбів над просторим Дніпром, у затоках якого юрмляться човни. Земля повсюдно біла від опалого цвіту. Казатин із пожежною каланчею поблизу станції; навколо городи, а сіре небо розкреслене електричними дротами, на яких тут і там сидять чорні ґави з мокрими крилами. Поблизу колії стоїть чорна коза.