Предовга валка клекотливе посувалася в безмовні ліси, геть від людських осель, від лихого ока. Аж диво брало, звідки така повороткість і жвавість у перетовщеного Какори, під яким аж угинався могутній гнідий жеребець. Задавакуватий купець встигав обскочити свої вози, переглянути, чи все на місці, чи все гаразд, прогарикував потрібні розпорядження, підганяв утомлених, надавав тху відчаєним, знов опинявся на чолі походу, весело вигуцикував у сідлі, затягав гуляцьку пісеньку: «Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму…» Виспівавши з себе весь дух, підскакував до воза з го-товизною, велів націдити собі ківш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вітер пролітав по листю, вихлестував ще кілька ковшів, поспішав наперед, роздаючи по дорозі турляння й нагінку всім, хто траплявся, і всі мали мовчки зносити Како-рині витребеньки, бо від питва його норов ставав і геть нестерпним.
Сивоок і Лучук топтали слід позаду валки. Були піші, на вози присідати Какора не велів, щоб не томити коней, хіба що десь там з гори; коней же для хлопців не дав, хоч і мав кілька запасних, та хлопці й не домагалися. Звикли ходити пішо, а ще знали добре, що жоден кінний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися найліпше.
Випало так, що верталися в ліси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, звідки потім утікали в шуканнях ліпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечі й страхів.
У Какори був свій намір, але випадало так, що купець, сам того не відаючи, робив добре діло для хлопців, і от вони пленталися позаду довгої низки возів, з-перед них стукотіли колеса, рипіла збруя, виспівував своє «гей-гоп» Какора, а вони нічого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралісу, перестрілювалися поглядами, в яких усе казалося й без слів.
Вже давно скінчилися накочені й натоптані дороги, вже не стало людських стежок, вже й плутливі звірині тропи порозскакувалися то праворуч, то ліворуч, то й геть погубилися невідь-де, а Какора гнав і гнав свою валку, наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущі, так ніби залежало йому тепер не на отриманні зиску за вдалу міньбу з довірливими древлянами, а на самому лише просуванню далі й далі, в незвідане, нетоптане, неторкане.
Вів своїх людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, ніхто його питати не смів, потомлено переступали коні, повільніше й повільніше вириплювали важкі повози, куняли вершники, а то раптом пробігав по валці ніби корч переляку, всі скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволість і сонність.
Часто траплялися на путі лісові річки. Ліниві закрути брунатних, мов старе коріння, вод діяли вже й геть знесилююче.
Люди стріпувалися від сну лише для того, щоб умить дійти мовчазної згоди про зупинку й довший спочинок. Коні, мовби відаючи про безвільність своїх господарів, сунулися до води й жадібно пили, навіть нерозгнуздані. Какора трохи спантеличено поглядав на річку, не наважуючись заганяти свого гнідого до води, і, поки він мамротів щось, жеребець теж пив, цідячи брунатну вологу крізь сталеві вудила.
