Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Показую очима на стілець біля столу, і Влаєв сідає, так само повільно, трохи схилившись уперед, наче надмірні м'язи не дозволяють йому триматися прямо, як усі люди.
Пропоную гостеві дещо розповісти мені, зокрема детально описати вечір і ніч його останньої пиятики з Моньо, й, очікуючи, спрямовую байдужий погляд на його обличчя. Таке собі майже кругле обличчя, не вродливе й не потворне, з невеликим, трохи кирпатим носом і маленькими нахабними очицями, надивовижу бліде як для такого здорованя, майже безкровне, немов уся кров збігла в могутні м'язи.
Влаєв починає свою розповідь так само повільно, розбавляє її порожньою балаканиною, загальними фразами, зайвими паузами, наче вирішив до кінця випробувати моє терпіння:
— … Здається, ми полаялися з матір'ю… хіба ви не знаєте цих жінок. — коли вони досягають критичного віку, їм нічого не варто влаштувати скандал тільки тому, що ти не поклав на місце носовичок… Я, власне, й не знаю, чого ми посварилися — через носовичок чи щось інше… Потім я прибрав у своїй кімнаті… Симеон кудись вийшов… Я почав читати, навіть можу точно сказати, яку саме книжку…
Він і справді вирішив перевірити моє терпіння чи мої розумові здібності й верзе оце, либонь, тільки для того, щоб поглузувати з мого дурного наміру проводити допит. Його розтягнута, зовсім скупа на факти розповідь триває аж п'ятнадцять хвилин, поки він нарешті приступає до викладу подій того вечора. Я зиркаю на годинник і, аніскільки не прикидаючись, делікатно позіхаю.
— Зрозуміло, — уриваю його. — Годі вже про ваші літературні й музичні інтереси. Ви, якщо не помиляюсь, вивчаєте право?
Влаєв мовчки киває, навіть не завдає собі клопоту відповісти.
— В такому разі перш за все треба було б навчитися розмовляти. Ви користуєтеся стилем старих плетух, Влаєв. З тією різницею, що слова плетух усе-таки мають якийсь вміст. Ви ж, очевидно, не спроможні висловити своїх думок, бо їх у вас або немає, або ви змушені їх приховувати.
Гість неприязно блимає на мене, і його права рука несамохіть здригається.
— Може, ви збираєтесь мене вдарити? — доброзичливо всміхаюсь я.
— Я знаю, що такі, як ви, дуже сміливі, коли сидять за столом, — буркає Спас, опановуючи себе. — Та якщо ви викликали мене для того, щоб ображати…
— Ви добре знаєте, для чого я викликав вас, — відповідаю зовсім спокійно. — І оскільки ви, як я вже сказав, не вмієте або не бажаєте говорити осмислено, я дам вам один маленький урок, і ви надалі відповідатимете на мої запитання ясно й точно, ні на мить не забуваючи про те, що ви несете відповідальність за кожне неправдиве свідчення. Отже…
Я роблю невеличку паузу, допитливо вдивляючись у маленькі нахабні очиці. Влаєв сидить, так само визивно нахилившись до столу, але у виразі його обличчя помітна напруженість.
— … ви покликали Симеона з «Бразілії» під приводом того, що одержали дві пляшки домашньої сливовиці. Від кого ви їх одержали?
— Від знайомих.
— Надто загально сказано. Конкретніше, якщо можна!
— Ну, мені дав один студент, він привіз із села…
— Хіба ви не чули, що я сказав: конкретніше! Тобто назвіть ім'я і прізвище!
— Запрянов… Любен Запрянов, студент з нашого курсу.
— Так. І коли Запрянов приніс вам горілку?
— Точно не пам'ятаю… Здається, напередодні…
— Якщо напередодні, то навіщо вам було аж увечері йти в «Бразілію», щоб сповістити Симеонові цю радісну новину, коли ви могли сказати йому про це ще вранці?
— Коли б я сказав йому вранці, він ще вранці захотів би випити її, — досить логічно відповідає Спас.
— Правильно, — киваю головою. — Але він не міг би випити цю горілку вранці з одної причини. Здогадуєтесь чи ні, з якої саме?
Влаєв силкується надати своєму обличчю виразу зневаги, але воно знову напружується.
— Симеон не міг би випити цю горілку вранці, бо вранці її ще у вашій квартирі не було. Ви принесли пляшки аж в обід. Щоправда, вони були загорнуті в газету. На жаль, ви не змогли загорнути в газету себе, і вас бачили люди.
— Еге ж, саме так і було, — оживає бліде Спасове обличчя. — Любен мені зранку зателефонував, і я пішов по горілку. Саме так і було, тепер я згадав.
— Але не згадали іншого, — охолоджую його ентузіазм. — Якщо починається раптова перевірка, вона вже йде до кінця, або, як ви кажете, «до дірки». Ваш Любен не має ніякого стосунку до тієї горілки. Ви купили її в ресторані «Рила» на вулиці Раковського. І хоч зробили це в досить віддаленому місці й в обідню перерву, коли скрізь завізно, офіціант, який загортав вам пляшку, запам'ятав вас.