В недiлю рано зiлля копала
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «В недiлю рано зiлля копала». Краткое содержание книги:
Трагічна історія зрадливого кохання, пристрасті, неординарні, сильні, харизматичні характери в повісті Ольги Кобилянської більш об’ємні. Авторка розвинула сюжет додавши паралельно, не менш трагічну долю циганки Маври – мати Гриця. Тема кохання, зради, набула глибшого, філософського звучання і узагальнення.
— Не лякайся, доньцю, старого діда, — каже. — Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робить. Та добре, що ось тебе тут подибав, — каже далі і блиснув якось з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.
— Чого б я лякалась? — питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові.
— Прийміть, добрий татку, за душі померші, — каже вона, покірно прохаючи, — та скажіть, будь ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?
— Ні, добра доньцю. Я сьогодні лиш здолу, з вашого села, — відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.
— А зібрали доста милостині в нашім селі? — питає Тетяна і усміхається насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.
— Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та і про що хотів я розвідатися — розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсь в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій — а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати — других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна чи ще прийду.
— Чому? — питає довірочно дівчина.
— Старість не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? — відповідає дід, а відтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
Та роздумуючи отак, він все боком дивиться на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзивається дід:
— Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива?
— Я донька вдовиці, — каже скромно, поважно Тетяна.
— Вдо-ви-ці? — ніби чудується дід.
— Вдовиці.
— А-га! — відповідає старець протяжно і знов мірить її оком. її, і її червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаються звільна в ухах за порушенням голови.
— А, — починає протяжно він далі, — коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я міг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, і мені спішно.
— Чому ні? — обзивається Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана — і підсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.
— Так от скажи насамперед, — починає дід, — чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомільну паню, для бідних милостиву?
— Знаю, татку, знаю, — відказує на те запитання весело і довірочно Тетяна з щирістю.
— Що має на всю хату одну-одніську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.
Тетяна спаленіла.
— Знаю, діду, знаю, — каже, уникаючи його гострого погляду, і усміхається. — Знаю їх обох. Та що тобі до них? До Іванихи Дубихи що?
— До старої, синку, ні. Мені до молодої діло, — відказує дід, — красної чарівниці, що зводить хлопців з розуму, та що — як кажуть — чорними бровами відьмує, червоним цвітом манить, а очима перемагає.
Тетяна розсміялася.
— Туркинею її звуть.
— Туркинею, діду, — повторила дівчина, а сама чим раз, то поважніє, від діда відлетіти б рада. — Що вам, татку, за діло до Туркині? Кажіть скоріше, — напирає нараз прямо, — бо мені квапно далі. Я іду до бідної, несу їй їстки, і вона жде мене.
— До бідної? — питає дід і приглядається недовірчиво молодій дівчині, а ще більше її червоним цвітам.
— До бідної.
— Тож нехай тебе пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже наділила, а другій ще несе. От добра ти і щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? — допитується знов і не спускає з неї ока.
— Се пусте, — відказує Тетяна нетерпляче. — Краще ви скажіть, що вам від Туркині треба, що, як вже кажуть, відбирає розум.
Дід зітхає, випростовуючись, та, ніби побачивши щось незвичайне над головою молодої дівчини, починає:
— Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.
— Хто просив? — питає Тетяна, а сама аж тремтить від чогось незнаного.
— Синьоока Настка.
— Не знаю її, — каже Тетяна і підсуває брови.
— Настка з Третівки, що має віддаватися, — відказує старий.
— За кого? — питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.
— Зараз, донько, не перебивай.
— І що ж синьоокій Настці від Туркині треба?