Тарасові шляхи
- Автор: Іваненко Оксана
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Тарасові шляхи». Краткое содержание книги:
Письменниця пройшла всіма Шевченковими шляхами, пережила всім його життям і роман, який вона планувала написати за рік, розтягнувся аж на 20 років.
Як і в його улюбленого Яреми, у нього самого наче виросли крила, коли він писав цю поему. Він не тільки правдиво і щиро описав те, що знав і чув — ні, свої думки, надії, віру в свій народ втілив він у цій поемі, і вона промовляла до душі кожної простої людини, до душі кожного кріпака.
Ця поема, присвячена старому Григоровичу на пам'ять про день визволення з кріпацтва, довго не виходила в світ. Миколаївська цензура не пропускала багатьох «возмутительных» («Возмутительных» — у розумінні того часу, таких, що «возмущали», закликали до бунту) місць і випустила її з викресленими і спотвореними рядками. Та й у такому вигляді ця книжка налякала багатьох панів, навіть знайомих Тараса, але багатьох людей порадувала.
Як багато людей і на Україні і в Росії читали й зачитувались нею.
Віхало, віхало, звідки тебе наїхало?
Мете, гуляє завірюха, закидає чорний шлях, — ні проїхати, ні пройти. Коні вибиваються з сил. їздили селяни аж у Київ, посилав управитель.
- Не доїдемо, треба тут заночувати, — сказав старіший. — Он, бачите, хата.
Постукали в хату, що ближче, зайшли, розляглися. Один молодий, другий вже сивовусий.
Коло каганця сім'я сидить: батько, мати, діти. Злиденна вечеря на столі і — книжка на столі. Читає по складах хлоп'я, та так гарно, так складно виводить:
- Україно, Україно,
Серце моє, ненько.
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько.
. . . . . . .
Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти.
Присунулися ближче подорожні.
- Ану, мале, ще почитай.
До пізньої ночі читав хлопець «Тарасову ніч», «Катерину» прочитав так, що аж сльози покотилися, а старша дочка за пічкою у хустку обличчя сховала, щоб не бачили, як плаче.
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
- Що воно за книга така? - спитав старий. — Скільки живу, такого не чув.
- «Кобзар» зветься, а написав Тарас Шевченко.
- Ану, візьми папірця, — мовив подорожній, — перепиши мені, хлопче, хоч трохи.
Вранці поїхали собі далі шляхом, додому, а за пазухою заховані були рядки з того дивного «Кобзаря», написані простими рідними словами, про недолю, про неволю, і шепотіли уста:
Високії ті могили, Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять.
І полинула чутка по всіх шляхах про дивного кобзаря. І чекали люди його пісень і говорили нишком про волю.