Потойбiчне
- Автор: Стефаник Василь, Франко Иван Яковлевич
- Язык: украинский
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Потойбiчне». Краткое содержание книги:
«Ґотична проза» – нова серія видавництва «Піраміда». І розпочинається вона антологією української ґотичної прози XX століття «Потойбічне». Упорядник Юрій Винничук не тільки помістив до антології твори класиків Івана Франка, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Михайла Яцкова, Гната Хоткевича, але й розшукав для цього видання маловідомі твори, які публікувалися у довоєнних та зарубіжних часописах, відкривши таким чином новий недосліджений пласт нашої літератури.
А так! Ще одна була істота, що безкарно входила до апартаментів дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От він не вмів тихо ходити по таємному замку й клацав кігтями по підлозі. Вночі, було, прийде до моєї місяцевої казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.
А що міг би я сказати про самого себе? Теж нічого. Я почував тільки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нікого не було: я так само не знав товаришів, як не знав ні батька ні матері. Я був сам і, коли хочете, мені не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своїми таємницями й світлами, в своїх велетнях і гномах. Адже ж над землею розпростирається зірчасте небо, дві субстанції в реторті дають третю, хризаліда розриває свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акваріюмі.
І море, і гори, і товпище вояків у хрестовому поході, і похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руці, бездонний льох Великої інквізиції, процесія серед вузьких вулиць з факелами серед ночі, замасковані убийники, асирійський цар, і боги, і Наполеон, і рибалка дніпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене відірвали зараз від моїх книжок і кинули на гілля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед і дійшов би тих самих меж, яких дійшла людність, а може… й переступив би їх. Якби мені дали одну фарбу – я утворив би з неї всі сім, як у веселці; якби мені дали один звук, – я утворив би з нього всі сім, як у гамі. О, творчосте молодости! Тобі я співаю пісню свою! Тобі, о знання, світе життя!
Дядько мене ще хлоп'ям віддав до гімназії, отже ріс у тій клюмбі, до якої угодно було садівникові, мене посадити. Але от сьогодні минає саме три роки, як я заявив дядькові, що до гімназії більше не піду. Як зараз пам'ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.
Дядько підіймає свої вугласті брови й питає:
– Як? Скажи ще раз, бо я, здається, не дочув.
Я здвигаю плечима.
– Я кажу, що не буду більше ходити до гімназії.
– Дозволю собі спитати – чому?
– Тому, що це пусте гаяння часу.
– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генія, поступ, культура – все це дурниця.
– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користає школа в ім'я науки, мало сказати недоладні, але антинаукові, антиприродні, розраховані спеціяльно на те, аби убити всяку охоту до знання і любов до науки. Це все я добре бачу на своїх товаришах і не хочу бачити на собі.
– Ну?
– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив'язаним до інституції, яка метою своєю ставить вівісекцію кращого з почувань людини, кращої з потреб – бажання знати. Я певен, що працюючи сам, я в місяць набуду більше знань, ніж за цілий рік гімназіяльного навчання.
Дядько мовчав. Замовк і я, дивлячись у вікно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював ліву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсім зійшлися докупи, лице зробилося темним. Нарешті, ледве розціплюючи зуби, він почав говорити і сказав мені ось що:
– Вислухай мене добре і добре запам'ятай, що я тобі скажу. Твоє рішення є результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичів, за людину, яка і має, і матиме засоби проіснувати, хоч би й не роблячи нічого. Я досі не мав потреби тобі нічого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого відома, що ти не маєш нічого (він натиснув на ці слова). Розумієш – нічого! Ні батько твій, ні мати твоя не зоставили тобі ані шеляга в спадщину, і коли ти єси зараз тут, в моєму домі, то за це ти маєш бути вдячним тільки мені, бо я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти скінчиш гімназію. Чуєш? Я повторю: я дав твоїй матері слово, додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти не скінчиш гімназію. Не більше, хоч і не менше. Більше ніяких обіцянок я ні їй, ні кому иньшому не давав і тому моє рішення буде таке: роби що хочеш і як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобі на прожиток стільки, скільки давав би й тоді, коли б ти вчився; окрім того ти матимеш у моєму домі помешкання, їжу, тепло, освітлення й обслугу. Але так буде тривати лише рівно по той день, в який теперішні твої товариші одержать атестати. На другий же день після того ти мусиш забиратися пріч з мого дому. Чуєш?