Моряк з «Дианы»

Що так приваблювало їх до Василя Головніна? Просто звичка та дисципліна? Але хіба й сам він, мічман Мур, що успішно дослужився до цього обер-офіцерського чину в російському флоті і вже сподівався підвищення до лейтенанта, — хіба він не знав, що таке дисципліна?

А може, матроси відчували до свого капітана синівську прив’язаність і довір’я, бо Головнін за всіх обставин лишався і привітним, і ласкавим, і добрим?

Так ні, це на нього не скидалось. Мур бачив його і в гніві, бачив і знав, що найбільше в світі капітан не терпів, коли хто виявляв боягузтво, розгубленість, байдужість до служби.

В часи цих тоскних роздумів на самоті мічман частіш за все зупинявся на думці, яка і дратувала, і лякала його. Страшило саме це слово: вірність. Вони були вірні своєму капітанові тому, що він завжди і всюди бував вірний батьківщині.

І Мур згадав Росію: сніги й сніги, і приземкуваті дерев’яні пензенські, рязанські, тамбовські сільця, де живуть бородаті мужики, живуть неквапливо і якось по-своєму упевнено: будують, і орють, і лають панщину, додержують віри «не убій» і виходять битися навкулачки, читають псалми і співають бунтарських пісень… А потім, несподівано, незрозуміло, раптом висувають із темного середовища свого такого, як Ломоносов, і слідом за ним такого — майн гот! — як Пугачов… Що за країна? Коли признатися одверто, сам на сам із собою, він, Мур, завжди боявся її, так, так, боявся цих похмурих мужиків, які чомусь без помилки, чуттям пізнавали в ньому стороннього. А втім, йому й клопоту мало було до симпатій цих ось перевдягнених селян — матросні. Та й до самої Росії було байдуже — до її минулого, сучасного, майбутнього. Весь цін був захоплений своєю кар’єрою, і, кінець кінцем, для нього не мало ваги, де, кому і в ім’я чого служити. Проте він чудово знав одне: ці шестеро моряків не проміняли б тамбовських, пензенських, рязанських просторів і темних своїх сіл ні на красоти тропічних островів, ні на чудові види Італії, ні на розкоші східних країн. Ось яка сила єднала їх: Росія, поняття батьківщини, повсякчасна пам’ять про неї; отже, марні були всі його хитрощі, всі спроби роз’єднати їх, посварити, підкорити своїй волі. А тепер становище цілком ясне: він, Мур, лишився сам один. Курілець уже все розповів Хлєбникову: як підбивав його мічман виказати плани втечі, як обіцяв Олексієві заступництво.

Дивно, що й штурман, і Головнін, і матроси тільки посміялися з цього. Хлєбников сказав:

— Нехай собі бавиться німчик, однаково в дурні пошиється…

Мур ясно розчув цю фразу, вкриту загальним сміхом, і схопився з койки, хотів уже вийти з комірки, щоб порахуватися з штурманом, але вчасно схаменувся, згадав, що Хлєбников і дужий, і спритний.

З дедалі більшим нетерпінням чекав мічман свого часу і три, і сім, і дванадцять діб; головне, — раніш за караульних зняти тривогу: тримайте втікачів! Добре, якби Головнін і його приятелі вчинили опір, а караульні відкрили вогонь… З жалем ловив себе Мур на безплідних мріях, і, замість нетерпіння, брала вже досада: не було й тіні того, щоб шестеро збиралися в дорогу. Ніби щоб дужче розлютити мічмана, навіть баламутний Хлєбников і той іншим став: він випросив у караульних дві голки і по-хазяйському заходився, латати одяг. Голки часто ламалися, але Хлєбников гострив їх об камінь і знов старанно шив…